Міфи України - Автор невідомий
На пояснення цього насамперед слід сказати, що деякі основні апокрифи ще з перших віків християнства користувалися довірою і повагою навіть у середовищі найуслав-леніших отців і вчителів вселенської Церкви, тому що апокрифи ці були якщо й не зовсім канонічним уявленням, то все-таки благочестивим і віроподібним переказом: в апокрифі, як каже академік О. Пипін, діяли впевнені позитивні легенди і нерідко їхня безсумнівна і глибока християнська поезія, і діяв також елемент символу і прообразу, дуже сильний у самому християнському віровченні. Так, цією довірою користувалися легенди про світотворення, про небесні сили, про створення Адама; про хресне древо, про житіє і смерть Богоматері і т.ін. Деякі апокрифи, як, наприклад, «Першоєвангеліє Якова», «Євангеліє Никодима», апокрифічні «Об’явлення» (не всі, втім), мали немов напівка-нонічне значення. На руському ґрунті апокрифи стрілися з однією з найтемніших сторін нашого стародавнього грамотія, що залишили доволі важкий слід в історії релігійного розвитку руського народу, саме з буквалізмом, із забобонним страхом перед усім, що видає себе за Святе Письмо, з беззаперечною довірою до всього написаного, з повним небажанням, всупереч апостольському заповіту, випробувати дух Письма. До того ж «відлучені» книги надто вже щедрі були на погрози тим, хто наважився б узяти під сумнів їхнє божественне походження, і, з другого боку, на нагороди-індульгенції тим, хто дбав про їхнє поширення. Буквалізм нашого давнього грамотія, говорить професор М. Тихо-нравов, надавав однакової віри і канонічній книзі, і якійсь «Епістоли» Ісуса Христа, посланій з неба. Але багато хто так недбало обходився з книжками, що «навіть назв не відав читаних книг». Простодушний чернець, переписуючи «відлучену» книгу, був певен, що чинить подвиг християнського благочестя, і на завершення просив: «а де буде помилка в написанні, то ви, духовні, Бога ради виправляйте самі духом незлобивості, а не кляніть мене, грішного»; а «освічені» і розумні ігумени, яким потрапляв до рук такий збірник, що являв собою суміш канонічних статей з «відлученими», позначали іноді книгу словами: «прочитав багато доброго і щирого».
З другого боку, давньоруське життя і давньоруська освіта твердо спиралися на релігійні засади; на таких же засадах виникли і розвинулися апокрифічні сказання; отже, вони якнайкраще припадали до смаку давньоруським читачам. Убогість церковно-богословського розвитку не давала їм можливості більш чи менш ясно усвідомлювати ті помилки й неправдоподібності, те дивне змішання вимислу з істиною, які вражають нас в апокрифах; навіть «най-освіченіші» з них, не виключаючи й архипастирів, навряд чи володіли таким знанням Святого Письма та історії, щоб могли критично ставитися до апокрифічних творів. Досить пригадати хоча б відоме Послання початку
XIV століття Новгородського архієпископа Василія до Тверського єпископа Феодора про земний рай, яке, по суті своїй, справедливо має бути віднесене до «ложних» книг. А проте в апокрифічних творах була своя принадливість. Вони авторитетно, хоч нерідко дуже своєрідно, розв’язували різноманітні релігійні питання — головний предмет тодішньої допитливості; поширювали з вигаданими подробицями суху й стислу історичну оповідь; персоніфікували явища й сили природи, які тому ставали немов жи-вою істотою, перейнятою різними дивами. Твори ці давали відомості, яких не могла дати, крім них, жодна книга. Те, що становить непроникну таємницю для історії, — скажемо словами професора І. Порфир’єва, — апокрифи знають найдокладніше: їм відомо, коли створені і загинули янголи, вони вказують день і навіть годину, коли сталося падіння Адама і Єви, розповідають подробиці початку їхнього життя по вигнанні з раю і, нарешті, ще більші подробиці про смерть Адама («Сказання про Адама» та «Сповідання Єви»); вони знають, що відчували й говорили, перебуваючи в пеклі, Адам та інші патріархи і пророки перед пришестям до них Спасителя («Слово Адама до Лазаря»); вони змальовують докладні картини кончини світу, Страшного суду і прийдешнього життя, розповідаючи про те, в якому віці і вигляді стануть до суду померлі, чи впізнають на тому світі один одного, чи спілкуватимуться між собою родичі, що їдять праведники в раю. Інші апокрифи, як, наприклад, «Заповіти дванадцяти патріархів», подобались своїм напутливим характером, своїми повчальними роздумами. Інші приваблювали читача казковою або загадковою формою, як, наприклад, «Сказання про Соломона і Китовраса» та «Бесіда трьох святителів». Зрештою, в деяких апокрифах зустрічаються глибоко зворушливі й надзвичайно поетичні картини; такими є, приміром, у «Ходінні Богородиці по муках» зображення, де Богоматір, оглянувши багато різних мук пекла, закликає всіх святих пророків, апостолів, усі небесні сили молитися за грішників, і де всі, покликані нею, падають ниць перед престолом Божим і моляться. Такі ж зображення у «Видінні апостола Павла», де вся природа скаржиться Богові на беззаконня людей, а Бог просить її потерпіти, доки люди розкаються; де янголи Божі, приставлені до людей, по закінченні кожного дня й кожної ночі приходять до Бога й приносять йому всі справи людські — добрі і злі. Догоджаючи релігійному почуттю, апокрифічні твори водночас догоджали й почуттю поетичному — і тим краще, що догоджали з одного й того ж релігійного джерела, яке визнавалось єдино законним з огляду на споконвіку сталий склад руського життя.
Надійно збережені спершу в «товстих збірниках попів», апокрифічні твори спустилися потім, з розвитком освіченості, в маси неосвіченої більшості, в народ, і в безодні народних книг, зшитків, лубочних картин «відлученим» книгам і донині належить найпомітніше місце — у них лише інші читачі стали[10]. Вся сила симпатії, яка вабила й вабить народ до цих творів,
