Міфи України - Автор невідомий

і не-житів[4]. Але зміст усіх зазначених апокрифів, крім молитов про трясавиць і нежитів, що ґрунтуються на народних слов’янських віруваннях, показує: вони — не оригінальні твори, а лиш переробка апокрифічних сказань, які існували у візантійській писемності.

Все значення апокрифів щодо Біблії обмежується тільки тим, що в них убачаються певні сліди давніх істинних переказів; принаймні деякі з тих легенд, що містяться в них, потверджуються свідченнями самих новозавітних книг. З другого боку, апокрифи розкривають перед нами внутрішнє життя свого часу; в них надзвичайно яскраво відбивається загальний склад та ідеальні настрої тих давно минулих часів, коли їх складено. Апокрифи показують нам, в якому світлі уявлялись за давніх часів священні особи і події, як вони настроювали уяву народу, які виховували в ньому почуття і прагнення; характеризують загалом релігійно-моральний світогляд давнини.

Та особливо важливе значення апокрифічні сказання мають з погляду літературного й художнього. Вони являють велику й багату царину давнього релігійного епосу, створеного живим, теплим віруванням та благочестивою фантазією Сходу, — релігійного епосу, в якому з-поміж різних помилкових поглядів і анахронізмів трапляється багато чудових ідей, сміливих і оригінальних мотивів, багато надзвичайно зворушливих і поетичних картин, перейнятих часто повчальними моральними настановами. Ось чому апокрифи, незважаючи на заборону і переслідування їх, переходили від одного народу до інших, проникали в мистецтво й літературу, постачали, особливо в давні й середні віки, сюжети для духовної поезії, живопису й скульптури і взагалі справляли величезний вплив на склад релігійних народних понять. Зміст апокрифічних сказань був таким, що не міг не захоплювати благочестивого і допитливого читача; в основі багатьох з них лежав готовий народний переказ, а якщо працювала й особиста фантазія укладача, то — в дусі тієї ж релігійно-поетичної творчості. Один раз занесене до книги, сказання легко поширювалося в середовищі, таким же чином настроєному, — надто в ті часи, коли канонічне й неканонічне ще мало розрізнялося. Дуже промовляло на користь апокрифів і те, що багато з них повторювало авторитетну форму книг самого Святого Письма. У надписах їхніх стояли священні імена (патріархи, Мойсей, Давид, Соломон, пророки, апостоли та ін.). Тон був біблійний і євангельський — та ж піднесена простота, те ж важливе пророче, іноді загадкове слово. Самі оповіді подавалися наче конче потрібним додатком до того, що не було доказане в біблійних книгах, і що було, одначе, сповнене величезного інтересу для віруючого, котрий природно прагнув ближче пізнати таємниці Божественного світоврядування. Там, де біблійна чи євангельська оповідь була стислою і де мимоволі виникало питання, апокриф з’являвся, щоб дорозповісти те, чого не було в священній книзі, і пропонував безліч найпринадливіших, часто разючих і звичайно наочних подробиць. Світотворення, доля перших людей, патріархів, царів іудейських викладені у Старому Заповіті дуже стисло, або залишали непояснени-ми багато питань, що хвилювали релігійну цікавість, — а старозавітні апокрифи докладно розповідали про Адама і Єву, їхнє гріхопадіння і вигнання з раю; розповідали про Еноха, Мельхиседека, Авраама, Мойсея, про царів Давида і Соломона. Старий Заповіт не говорив про те, як давні люди влаштовували своє життя, здобували перші знання, винаходили різні мистецтва, — про все це повідомляли «Мале Буття» і «Сказання про Адама і Єву». Не менше минувшини цікавили питання майбуття — і апокрифічні книги впевнено говорили про пришестя Месії, про майбутні часи, про блаженство праведників і страждання грішників («Сказання про праведного Еноха», «Одкровення Авраама», «Сходження Ісаї»). Уявлення про те перетворення, яке пов’язує Старий Заповіт з Новим, дало привід у сказанні «Про хресне древо» провести цілу історію цього древа з часів Адама до побудови Соломоном храму Єрусалимського і потім до самої Голгофи. Новозавітні апокрифи тоном цілковитої певності і нерідко з непідробною поезією повідомляють багато подробиць про дитинство Христа Спасителя і різні події Його земного життя («Євангелія» Іякова, Никодима, Хоми), про Пресвяту Богородицю та Її материнське заступництво за грішний рід людський перед Своїм Божественним Сином («Слово про Різдво Пресвятої Богородиці», «Слово Івана Богослова» та ін.). Історія апостолів також мала свої апокрифічні пам’ятки. Це — «Мандри апостольські», відомі в рукописах під заголовками: «Слово святих апостолів Петра, Андрія, Матвія, Рута і Олександра», «Діяння і муки апостолів Петра і Павла», «Діяння апостола Павла і великомучениці Теклі», «Діяння апостола Пилипа», «Діяння і муки апостола Хоми», «Апокаліпсиси» різних апостолів та багато інших. Чимало апокрифів і апокрифічних сказань присвячено питанням есхатологічного характеру («Ходіння Богородиці по муках», «Слово про видіння апостола Павла», «Питання Івана Богослова Авраамові на Єлеонській горі» тощо).

Такий зміст апокрифів та апокрифічних сказань мимоволі захоплював і принаджував простодушних благочестивих і жадібних до знання читачів на всьому величезному просторі християнського світу — від Палестини й Малої Азії до крайнього заходу Європи і від Ефіопії до скандінав^ ської і руської півночі.

Вплив християнства та апокрифічних творів на народний світогляд і українську народну словесність

Ш ведення християнства на Русі спричинило г величезний переворот у світогляді й побуті наших предків. У своїх уже доволі близьких наслідках християнство стало важливою і політичною, й моральною силою.

Яким би слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно, однак, було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною і у великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, з постійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власного аскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасом релігійно-чудесного, нарешті — з готовими священними і церковно-богослужбовими книгами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло, дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідок чого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовина не могла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореол святості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників, якими невдовзі стали превелебні Антоній та Феодосій Печерські, варяги Феодор і син його Іоан, страстотерпники Борис і Гліб, свята княгиня Ольга, святий рівноапостольний князь Володимир та багато інших. До їх шанування долучилося шанування найуславленіших храмів, монастирів, чудотворних ікон, святих мощей, які стали місцевими святинями і водночас символами місцевого патріотизму за часів князівських міжусобиць і змагань земель між собою. Примноження святинь