Міфи України - Автор невідомий

жидовин вигукнув: «Якщо Христос воскрес — тоді й курка ця воскресне!» І враз курка ожила і яйце знесла, і мироносиці плід її узяли й мерщій віднесли до апостолів, кажучи: «Христос воскрес воістину!» Відтоді маємо звичай на Великдень Воскресіння Христового у церкві цілувати хреста Господнього з рук священика і в усьому православному християнстві спільний звичай маємо такий на весь світ: яйце цілувати, що Христове воскресіння проповідує вельми добре». ">[7] — і почасти проти магометан — для виправдання Нового Заповіту і на доказ його переваг над Старим. Тому зміст її в найдавнішій редакції, як правило, охоплює перші вісім біблійних книг: 1) п’ятикнижжя Мойсея, книги — 2) Ісуса Навина, 3) Суддів, 4) Рут, 5–8) 1, 2, 3 і 4 Царів, і не сягає далі початку царювання Соломона, завершуючись пророцтвами Давида, Соломона і Філона про Спасителя і деяких новозаповітних осіб і події. Від Тлумачної Палеї віє улюбленими прийомами святих отців Церкви. В ній історична розповідь постійно переплітається з богословсько-символічним тлумаченням, часто навіть цілком поступа-ючись йому місцем, як така, що має лиш службове, другорядне значення. З особливою докладністю найдавніша Тлумачна Палея зупиняється на перших шести днях творення: це «Шестиденник», який подавав надто багатий матеріал для богословсько-символічних тлумачень, з додатком догматичних тлумачень про Триєдине Божество[8]. За цією доволі великою першою главою йде оповідь про «буття людське» до потопу — у вигляді простих хронологічних та генеалогічних свідчень, а тоді вже у формі послідовної історичної розповіді. Досить велике місце посідають при цьому «Заповіти дванадцяти патріархів», які значно доповнені упорядником символічними тлумаченнями пророцтв «патріархів». Старозаповітна історія від Мойсея до Соломона викладена відповідними уривками з Біблії.

Тлумачна Палея, постійно вказуючи на таємничий зміст старозаповітних подій стосовно Нового Заповіту, захоплює у свою сферу найважливішу частину християнської символіки, викладає ті символічні ідеї, які відбивало і відбиває християнське мистецтво у живописних і скульптурних зображеннях, що прикрашали і прикрашають храми. Вона зібрала для викриття «окаянного жидовина» символічні тлумачення Старого Заповіту так само, як на Заході Biblia pauperum («Біблія вбогих») згрупувала їх навколо новозаповітних зображень. Символічні пояснення Тлумачної Палеї, що їх так полюбляла візантійська церковна література, зближують її з давньоруськими проповідями і взагалі з частиною нашої давньоцерковної літератури, що трималися наслідуванням літератури візантійської, через що ця частина творів не завжди була загальнодоступною.

Апокрифи, що ввійшли до складу найдавнішої редакції Тлумачної Палеї («Об’явлення Авраама», «Слово Афанасія Александрійського про Мельхиседека», «Ліствиця Якова», «Заповіти дванадцяти патріархів», «Житіє святого великого пророка Мойсея», пізніше — «Повість про Китовраса», «Суди Соломона», «Сказання про царицю Савську»), відзначаються головним чином символічним і пророць-ким характером, зовсім чужі казковості, належать здебільшого до творів, які поважалися самою Церквою: ці твори давньохристиянської літератури відомі за назвою ложно надписаних. Упорядник Тлумачної Палеї, вносячи ту чи іншу відлучену книгу до своєї великої компіляції, передає розповідь її від свого власного імені, багато відкидає, багато додає, керуючись основною думкою Тлумачної Палеї — подати у старозаповітних подіях викриття «окаянного жидовина». У власне руських редакціях її переважають апокрифічні сказання (про падіння Сатанаїла і десятого чину янголів, про рай і про древа життя і пізнання добра й зла, про ходіння Сифа до раю перед смертю Адама і про погреб Адама в Єрусалимі та ін.), багато з яких у тому чи іншому вигляді стали згодом набутком народної легенди.

Історична, Мала Палея, або «Очі палейні», в найдавніших південнослов’янських і руських списках містить у собі переказ старозаповітної історії («Шестиденника» зовсім немає) до Давида включно. Вона була відома вже преподобному Нестору Літописцю і Даниїлу Прочанину (Паломнику). Батьківщина її — Візантія, до того ж у деяких слов’янських списках укладення цієї Палеї присвоюється якомусь кир-Феодору. За джерела укладачеві правили: книга Буття, Псалтир, пророцтва «Єремії», творіння Григорія Богослова, Івана Злотоуста, Феодора Студита20, Епіфанія Кіпрського21, твори Йосифа Флавія, апокрифічне «Житіє святого великого пророка Мойсея», а особливо великий канон Андрія Крітського22 і апокрифічні перекази старозаповітного змісту, які були рясно розсіяні по візантійських хроніках та хронографах. Історична Палея зовсім чужа полемічній меті, а отже, історичний виклад полишає тільки в найвинятковіших випадках, аби подати — звичайно цілком довільне і наївно-неуцьке — пояснення якогось церковного обряду, церковної пісні, псалма; переказ історичних книг Біблії в ній часто замінюється народно-апокрифічним, з перекрученням біблійних подій і спотворенням біблійних імен. Такий характер Історичної Палеї робив її абсолютно доступною для розуміння величезної більшості давньоруських читачів, а тому вона дістала широкий доступ у народну масу, ввійшла в найщільніший зв’язок з народною усною словесністю, у творах якої й дотепер надто виразно відчуваються її мотиви. Вона багато в чому нагадує німецькі так звані «Історичні біблії» — НІБІюгіепЬіЬеІ, що мали на меті популяризацію серед простолюду змісту Біблії і дуже широко користувалися для цього різними апокрифічними сказаннями.

До візантійських хронік, що були також доволі багатим джерелом апокрифічних сказань у нас за давнини, належать Хроніки Івана Малали та Георгія Амартола23. В Хроніці Івана Малали, що викладає події від початку світу до 566 року по Р. X., вміщено апокрифічні сказання про Авраама, Мельхиседека, «Заповіти дванадцяти патріархів», сказання про кровоточиву жону Вероніку, котра поставила Спасителю, на віддяку за своє чудесне зцілення, мідну статую, і дві повісті, що зажили великої популярності серед наших давніх грамотіїв: «Сказання про війну Троянську» і «Александрія». Загальний характер Хроніки Георгія Амартола — церковний. Викладаючи всі події (від створення світу до 867 року по Р. X.), Амартол простежує головним чином долі істинної віри і Церкви і перемогу православ’я над єретиками. Але при цьому він не обмежується розповіддю про одні лиш церковно-релігійні події, а говорить і про звичаї та побут у різних країнах, згадує про стан у них науки й мистецтва тощо. Крім багатьох дрібних апокрифічних подробиць про різних осіб і події, в Хроніці вміщено, між іншим, сказання про єврейську писемність за Сифа24 і астрономії за Німврода25, про погрёб Адама в Єрусалимі, про змагання Авраама з єгипетськими астрологами про долю, про Мельхиседека, про смерть Мойсея, про сивіл, про лікарські книги, про Соломона і царицю Савську та інше. Як Хронікою Івана Малали, так і Хронікою Георгія Амартола користувався наш перший літописець; окремі розповіді з них часто зустрічаються