Міфи України - Автор невідомий
У Луцькому повіті сонце уособлюють у вигляді живої істоти, але у формах невідомих; місяць і зорі складають сім’ю його. У Новоград-Волинському повіті сонце уособлюється в образі жінки, яка нерухомо стоїть у повітрі над оболоками понад святим містом Єрусалимом; вночі земля обертається і затуляє собою сонце. В деяких місцевостях Вінницького повіту сонце уявляють у вигляді чоловіка з осяйним лицем, проміння якого освітлює цілий світ. Ця форма уособлення вельми легко могла виникнути під впливом загальноприйнятого зображення сонця у живопису. Та особливо цікавою є казка, записана в тому ж повіті, де сонце подано людиноподібною живою істотою, що має матір, викрадає собі жінок з-поміж людей і ходить небом у шатах, сповнених світла й тепла.
Жили собі чоловік з жінкою, і було в них двоє дітей — син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись, узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже: «Дайте подорожньому кусень хліба». «Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам». Ось він пішов на поле; жав, жав та й не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже: «Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба». Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде — приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра. «Де б мені сховати тебе, — каже сестра, — бо, коли прийде Сонце, воно тебе спече». Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з’являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає: «А шати ти де поділо?» — «Повісило на погрібнику», — відповідає Сонце. — «Там у льоху мій брат, — він до цього часу вже спікся!» Побігла туди, дивиться — брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить — за столом сидить Сонце, а на лежанці — Сонцева мати, така губаста… Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже: «Час уже мені сходити, та я втомилося — хіба ти йди замість мене?.. «Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо, і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й шклянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи: «Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!» Вітер давай кричати й дмухати, і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру: «Де Сонце?» — «Спить», — відповідає сестра. — «Ну, то тікаймо!» Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось налагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, — коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра. «Хто це накоїв таке?» — питає Сонце. — «А це той, що йшов замість вас, — відповідає Вітер, — та ще й мене побив, і Мороза побив». Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід — коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, прилагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло. «Ну й хитрий же, чортів син! — каже. — Накоїв він мені такого, що тепер не з’являтимусь на люди цілий тиждень». Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув — стало так зимно, що померзли ягнята… Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.
Доброчинні й життєдайні дії, які справляє сонце в усій видимій природі, спричинили те, що воно на Україні майже обожнюється і зветься «святим і праведним» (остання назва могла бути запозичена з різних церковних співів, наприклад: «сонце праведне ста в чині своєм…» та інших), «ликом Божим».
Затемнення сонця в деяких місцевостях пояснюється ще й у суто міфічному дусі: його хочуть з’їсти крилаті вовкулаки[54] (Проскурівський повіт); тим же почасти характером позначено й пояснення щодо затемнення бійкою між денним світилом — сонцем і нічним — місяцем (Грубе-шівський повіт). Під впливом християнства в Подільській губернії до пояснення затемнення сонця і місяця внесено моральний елемент: світила ці затуляються від
