Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Чи ж не там, – під тінню гори «Попа Івана» забриніло чутливими струнами його дитяче серце від голосу трембіти і фуяр? І від того часу вже не вгасав в його душі вічно співучий ритм. Сен-Жермен з пасією віддався студіюванню музики. І дійшов в ній до такої досконалості, що:…«не мав більше чого осягати. Хоч кинь!»[77] – як писав маркграфові Анспахському. Ах, те листування! Мало не зі всіма коронованими чи визначними людьми Європи! Щоб вести цю кореспонденцію, справді треба було б мати принаймні «планетне» життя!..
А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами… Так і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами «штучного зросту перел»… Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня. Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим на світі, навіть і без щастя…
– Щастя! – хитнув головою з усміхом старшої, поважної людини над марними, дитячими вигадками.
– Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана – щастя?..
Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.
– Це – не його виробу самоцвіти. Пам’ятка… ще по батькові!.. – Задивився на майстерно вирізьблену у смарагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру.
– «Мудрість перемагає час…»
В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.
Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:
– Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.
І межі реального зникли.
Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки – її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.
Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.
Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.
– Іди до нас, голубко! – манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.
– «Піп Іван», – тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяглась під ліщиною:
– Тепер спокійно помру!
Піп Іван-бо – не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика – праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його – жодне! Таж він – бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись – аж доки «не виповниться час»… Та й як би могло грішне око побачити «Попа Івана», коли ж він – найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли «по зорі» Христу поклонитись!
– Отче Іване! Заступись за мене, грішну! – ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.
Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота – її дитина.
І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати… А батьків голос не сльозами, словами плакав:
– Іди від нас! Іди геть…
Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще – дорогоцінне пуделко, що дав їй «він», її коханий Франц… пан-магнат… великий пан! – той, що дав їй щастя…
Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя «мага» повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка – там, у смарагді! – намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти – частини власного тіла.
Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.
– Скільки ж разів так блищали вони, коли «він» виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!
Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це:
– Архангел Михайло перемагає смерть!
Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко. Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього – єдиного.
– Не золото-самоцвіти даю, – казав-бо Франц, – а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!
Може, в ньому чари переховані?
І берегла дорогоцінний скарб – талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.
Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці…
– Буде щасливий! – затремтів радісно голос матері. – Народився з волоссям!
Підвелась з намагою й піднесла дитину:
– Отче Іване! – звернулась до гори, – Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..
