Моя прабабця Катирина - Eugenio Romany
19-го червня 2030-го року. Провінція Альмерія, Іспанське королівство.
Спочатку дорога зробила петлю та далі рамблею (la rambla ‒ іспан. ‒ яр, сухе річище, яким стікає дощова вода з гір під час злив) змією звивалася лише стежка, точніше, низький тунель в очереті, в якому Матвієві інколи доводилося фактично переповзати, тягнучи за собою велосипед. Це дуже насторожувало, та хлопчина не втрачав надії, що ось-ось очерет розступиться та з’явиться приморська рівнина Campo de Dalias та дорога між теплицями до дідового дому. Та з кожним десятком кроків ця надія ставала примарнішою і нарешті очерет таки розступися та на протилежному боці порослої деревами прогалини Матвій побачив... стіну. Це була гребля висотою до 5-ти метрів. Такі перешколи бурхливим потокам тут роблять ще з часів арабського Аль-Андалузу. І хлопець упізнав це місце...
Гребля
Торік він із Діді вже був тут. Тоді дідусь влаштував йому піший похід трьома акведуками. Подейкували, що їх побудували ще римляни, хоча у це мало вірилося. Занадто добре вони були збережені. Та й в цих краях римляни більше цікавилися копалинами і заготівлею солоної риби, а от араби були справжніми майстрами у зрошуванні сільськогосподарських угідь.
Акведук «20 очей»
Прийшли вони з дідусем сюди з протилежного боку і дорога там була досить важкою. Фактично, зараз Матвієві треба було десь із кілометр дертися по козячій стежці над проваллям, яка то стрімко спускалася вниз, то підскавувала різко вверх, а потім, скориставшись акведуком, як містком, зо три кілометри йти по асекільї ‒ кам’яному каналу-кориту, в якому колись текла в долини вода з гірських джерел. Місцями вона була приліплена до скель, як лавстівчине гніздо, і годі було думати, щоб пронести там велосипед.
До сутінок залишалося приблизно півтори-дві години. Ніч у горах настає стрімко, і нема гіршого, ніж залишитися в горах вночі ще й самому. В кращому випадку, він міг до темноти добратися до хутора Лас Кантінас, де жили пастухи, з якими в хлопця відносини не склалися. Одного разу їм видалося підозрілим лазання незнайомого підлітка горами навколо хутора. Тому хтось із стариків зателефонував у поліцію. Патруль у смішних шапках-попільницях перестрів Матвія вже дорогою додому, але синій з жовтими зірками паспорт Міжмор’я та ствердна відповідь на запитання, чи не родич він дону Еухеніо, заспокоїли жандармів, тому вони лише побажали щасливої дороги та вибачились за відлюдкуватих жителів цього «загубленого світу». Діда тут, у Пон’єнте, добре знали й поважали, але просити у вівчарів допомоги після того інциденту хлопцеві ніяк не хотілося. Тому покинути велосипед біля дамби та йти далі пішки не було для юнака виходом. Довелося повертатися назад тією ж дорогою, якою приїхав, та де в селі вибрав не той шлях. І найгіршим був затяжний серпантин із перевалу до рамбли...
Це були останні шкільні канікули сімнадцятирічного хлопця в дідуся в Іспанії. Через рік він закінчує гімназію та буде вступати в університет. Мабуть, таки в Острозьку академію ‒ найпрестижніший виш континентальної Європи. Навчання там на пешому курсі велося латиною, але щорічні канікули в Іспанії допомогли дитині від маленького белькотати іспанською з дітьми на вулиці і це дуже допомогло потім у вивченні класичної мови. За багато років до його народження дідусь раптом продав контрольний пакет акцій своєї фірми державі та переїхав, як він любив жартувати на «другий берег Африки». Подейкували, через якусь там гучну сварку з королем Рутенії. Тут дідусь купив величезний шмат солончакової рівнини між горами Гадору та морським побережжям і почав перетворювати дно колишнього моря в теплиці. Звичайно, після закінчення семестрів він навідуватиметься до діда, та ці приїзди будуть вже набагато коротшими за теперішні на все літо. Крім того, наступного року йому виповниться вісімнадцять, і вже можна буде брати дідову «Волинь» ‒ двомостовий всюдихід. Проте одна справа їхати горами автомобілем та зовсім інша ‒ на ровері. Місцеві дороги, в основному, без асфальтового покриття та відбійників і за баранкою доводиться добре концентруватися, а не крутити головою, любуючись краєвидами, а тим більше фотографувати.
Коли Матвій нарешті виповз на перевал, а потім докрутив педалі до Фелікса, маленького села на висоті вісімсот метрів над рівнем моря, майже наступила ніч. У сутінках він побачив злощасний поворот, де помилився напрямком. Тут дорога різко брала догори, і саме тому він подумав, що це не той короткий та екстремальний шлях рамблею Кан’юело, про який розповіли його місцеві друзі. Та тут вже був зв’язок і юнак зателефонував дідусеві, повідомивши, що приблизно через сорок хвилин буде вдома. Старий лише щось невдоволено пробурчав із труби радіотелефону, але відчувалося, що дуже зрадів...
Котитися вниз було повним задоволенням. Матвій лише трохи пригальмовував на неосвітлених дорогах, бо слабенького світла від велосипедного динама було малувато і можна було з ходу налетіти на яму чи камінь. Та все обійшлося і незабаром за поворотом він побачив вогонь маяка та освітлені стіни фортеці Санта-Ани. Колись на цьому мисі лежала лише купа каміння, яку місцеві жителі потихеньку розтягували як дармовий будматеріал для своїх будівель. Дід знайшов десь в архівах старі плани та описи замку і, отримавши за невеликого хабаря дозвіл алькальда, відновив її. Тепер половину приміщень він використовував як житло, а в іншій зробив краєзнавчий музей, що постійно поповнювався експонатами. Хто тільки не жив на цих землях. У сорока кілометрах на схід француз розкопав давні руїни культури Лос Мільярес,
