Моя прабабця Катирина - Eugenio Romany

‒ Я... ‒ У мене миттю вилетіли з голови проготовані дорогою різні версії моєї появи. ‒ Я ‒ Ваш правнук!

Обличчям моєї прабабці (а я чомусь не сумнівався, що це була саме вона) пробігла тінь. Вона продовжувала пильно мене роздивлятися. А подивитися дійсно було на що. Крупний мужчина років п’ятдесяти, з непокритою, як у вухлака, головою та коротким волоссям бобриком, одягнений у плямисті штани та розстібнутий, тому видно, що на хутрі, лапсердак темно зеленого кольору, говорить їй, тридцятирічній жінці, що є її правнуком.

‒ Шуткуєте, панночку? ‒ нарешті промовила вона.

‒ Вибачте, а яке нині число і який рік від Різдва Христового? Зрозумійте, це не жарт і дуже для мене важливо. ‒ На цей раз здивування яскраво проступило в очах жінки.

‒ Завтра ‒ Покрови, значить, нині 13-те жовтня 18-го року.

‒ Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого? ‒ по інерції уточнив я.

‒ Так. Одна тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, ‒ чітко та ніби із задоволенням, перекочуючи в роті слова промовила пані-селянка.

‒ А я ‒ з майбутнього. З різницею у сто років.

«Магія чисел» ‒ подумав. Я вже не сумнівався, що «олівець» належав людям (а може НЕ людям), котрі мали відмінні від сучасної науки знання, котрі неосвідчені назвуть магією.

‒ До сьогоднішнього вечора я жив у дві тисячі вісімнадцятому році. А Ви ‒ моя прабабця. Ви ж Катирина Логінська, з дому Бутковських?

‒Так. ‒ Трохи здивовано відповіла вона.

‒ Ваш чоловік Іван зараз на фронті в Сербії. Не переживайте, з ним все буде добре. Велика війна вже закінчується. Він скоро повернеться та привезе насіння кукурудзи сорту «Кінський зуб». У Вас є діти і старший син Гиньо. Це мій дід. Мене назвали на його честь. А де він зараз?

Я говорив не зупиняючись і не даючи жінці вставити свої запитання. Якщо я буду змушений доводити кожне своє тверження, ми проговоримо всю ніч, а зранку, при денному світлі, все їй здасться нічною маячнею.

У дитинстві я фактично виховувався дідом, і ми дуже багато спілкувалися, тому я добре знав історію сім’ї по материній лінії. Мого батька дід не любив, тому я лише недавно, лише кілька років тому дізнався, що моя бабця, батькова мама, була з найбагатшої в селі родини. Але вона померла в 1944-му чи 1945-му році від випадкової кулі. Раніше я завжди думав, що це сталося при штурмі Тернополя навесні 1944-го року, а потім якось придивися до дати смерті на фігурі ‒ 1945-й рік і, співставивши це з тим, що по сусідству з ними був бій ястребків з бандеровцями (один з багаточисельних епізодів десятирічної громадянської війни на наших землях) засумнівався в офіційній сімейній версії. Може, в ті роки так було потрібно говорити. Я добре пам’ятаю, як сперечався до крові в дитячому садку, що столиця України ‒ це Львів… І що «нашими» в громадянську війну були не тільки «червоні», а й «зелені»…

‒ Він у Чернилеві в Коньків. Вони там виставу на завтра готують, ‒ довірливо повідомила жінка. Дивно, але вона мені наче повірила.

‒ Потрібно їх попередити. Поляки завтра ввечері нападуть на хату-читальню під час вистави. Бійка буде потужна, але смертовбивства не буде. Проте комусь з українців виб’ють око.

Мені дід такі речі не розказував, це я сам підслухав під час однієї з його зустрічей з другом дитинства, що потім виїхав до Канади. Я його ще добре запам’ятав завдяки шикарній авторучці, яку він мені подарував. У дідового приятеля була там невелика фабрика письмових приладь.

‒ То все Антіна затії, ніяк не заспокоїться.

Антін Конько був активним членом Радикальної партії Івана Франка. Потім він не раз вибирався у польський парламент.

‒ Потрібно написати Антіну листа. Я зранку поїду до Львова. Німці з австріяками програли війну. В Німеччині починається революція, а Австро-Угорщина розпадеться на окремі держави. Ми матимемо війну з Польщею і влітку наступного року ми цю війну програємо. Стрільці відійдуть через Збруч на Велику Україну. Дійдуть до Києва та майже всі там згинуть від тифу…

Про те, що частина з них спочатку об’єднається з денікінцями, а потім вілл’ється в Червону Армію, та все одно загине у сталінських застінках, я промовчав.

‒ А документи у Вас якісь є?

Я почав шукати у кишенях найстаріші з тих, що мав у сімейному архіві, фотографій. Я їх теж захопив з однієї з «музейних» коробок.

‒ Ось! ‒ Я поклав світлини на стіл. Вона пробігла поглядом по пожовклих фото і здивовано перевела погляд на мене.

‒ Ні, я маю на увазі метрики, паспорт чи якийсь мандат?

‒ Н-н-ні... Я зовсім забув, що впродовж довгих чотирьох років війни ця жінка сама вела всі справи сім’ї, бо чоловіка мобілізували в