Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Барі так тихо заскавчав, що Уміск зі своїми друзями його не почули. Вони були дуже захоплені своєю грою. Повільно, м’яко Барі ступнув уперед, тоді ще трохи, ще — і от уже стояв на вузькій смужці берега за півдесятка футів від бобренят. Він нашорошив свої маленькі гострі вушка, випрямив хвоста так рівно, як тільки міг, і кожен мускул у його тілі затремтів у радісному передчутті.
І от нарешті його побачив товстенький Уміск і тут-таки став, як укопаний.
«Вітаю! — сказав Барі, здригаючись усім тілом. — Не проти, якщо і я з вами пограюся?»
Уміск не відповів. Троє його товаришів глянули в бік вовченяти. Бобренята так і не рухались. Тепер уже чотири пари здивованих очей утупилися в прибульця.
Барі спробував знову потоваришувати, притиснувшись передніми лапами до землі, виляючи хвостом і витягуючи задні ноги. Щоб викликати до себе довіру, він схопив із землі першу-ліпшу гілку.
«Ну, то як? Можна? — просився він. — Я теж умію гратись!»
Щеня підкинуло гілку в повітря, намагаючись цим показати, що й справді вміє бавитись, і раз чи двічі тихенько дзявкнуло.
Уміск і його брати так і стояли, мов половецькі баби.
Аж от раптом хтось помітив Барі. Це був величезний старий бобер, що плив через озерце з молоденьким деревцем у зубах до нової греблі. Умить він розціпив зуби й подивився на берег. А тоді, наче постріл з рушниці, почувся голосний плюхіт хвостом об поверхню води. Це був сигнал тривоги, що в нічній тиші міг бути чутний за кілька миль довкола.
«НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА!»
Щойно почувся перший сигнал тривоги, як усюди, у всіх напрямках затарабанили по воді хвости: в озерці, у замаскованих каналах, у заростях вільхи й верболозу. Усі бобри одночасно голосили Уміскові та його друзям:
«РЯТУЙТЕ СВОЇ ШКУРИ!»
Тепер настала черга кам’яніти Барі. Геть здивований, він побачив, як четверо маленьких бобренят кинулись у воду й зникли. З усіх боків до нього долинали звуки плюхання об поверхню води: старші бобри й собі пірнали під воду. А тоді навкруги запанувала дивна тривожна тиша. Барі тихенько заскавулів, і в цьому скавулінні почувся справжній дитячий плач. Чому Уміск і його товариші так злякались і втекли? Що він зробив їм такого, що вони не захотіли взяти його у свою компанію? І раптом вовчук відчув пустотну самотність, мабуть, навіть ще більшу, ніж тієї першої ночі, коли загубився від своєї матері. Уже зовсім зайшло сонце, засіріло вечірнє небо, а малий усе ще стояв і стояв на місці. Темні тіні лягли на озерце. Барі подивився вглиб лісу, де розтікалися згустки ночі, і голосно безнадійно завив. Він не знайшов дружби. Він не знайшов собі приятелів. Його серце було розбите на друзки.
Роздiл 7
Протягом двох чи трьох днів, шукаючи їжу, Барі заходив усе далі від озерця, однак щовечора неодмінно повертався назад. І от третього дня набрів на новий струмок і Вакаю. Потічок був за дві милі вглиб лісу й весело ніс свої води кам’янистим руслом, а береги його були крутими стрімчаками. Він утворював глибокі вири й пінисті перекати, і там, неподалік від водоспаду, де Барі зупинився вперше, повітря тремтіло від сильного гуркоту грому. Тут було значно приємніше, ніж біля темного й тихого струмка бобрів. Тут усе дихало життям, усе вирувало, кипіло — і цей спів і грім води давали Барі нові для нього відчуття. Він повільно та обережно пройшовся вздовж струмка й непомітно для себе натрапив на великого чорного ведмедя Вакаю, що саме важко й зосереджено рибалив.
Вакаю стояв по коліна в затоні, утвореному піщаною обмілиною, і йому надзвичайно щастило. Навіть у ту хвилину, коли Барі з переляку відскочив назад, утупившись у чудовисько, що його був бачив востаннє однієї темної ночі, Вакаю велетенською лапою викинув із води високо в повітря рибу, і та приземлилась на ріньовий берег. Незадовго перед тим форель тисячами пливла сюди на нерест, а тоді швидка течія води заносила багатьох із них у такі затони, звідки важко було вибратись. Товсте гладеньке тіло Вакаю свідчило про те, що він неабияк задоволений такими обставинами. Попри те, що «сезон» ведмежих шкур минув, шкура Вакаю була тонка й чорна.
З чверть години, не менше, Барі спостерігав, як ведмідь ловив рибу з водойми. Коли клишоногий нарешті зупинився, біля каміння на березі лежало десь двадцять-тридцять рибин. Деякі з них були мертві, інші все ще ворушились і тіпались. Лежачи плазом поміж двох камінців, Барі чув, як ведмідь поїдав свій обід. Хрускіт риб’ячих кісток звучав гарно, а від запаху свіжої риби йому так закортіло їсти, як ще ніколи не хотілося, навіть від запаху раків чи куріпок.
Попри свої значні розміри, Вакаю не був ненажерою. З’ївши четверту рибину, він склав решту в купу, нагріб на неї своїми довгими кігтями піску й камінців, а зверху на довершення справи завалив усе ялицевими гілками. Так риба була повністю схована. Потім ведмідь повільно, незграбно пішов геть у напрямку шуму водоспаду.
Тільки-но Вакаю зник за поворотом струмка, Барі попрямував до купи з гілля. Він повигрібав із-під неї рибу, що була все ще жива. Увесь улов вовчук усмак з’їв.
Тепер Барі зрозумів, що Вакаю вирішив його проблему з їжею, і ні сьогодні, ні другого дня не доведеться повертатися до бобрового ставка. Великий ведмідь постійно рибалив на струмку, тож Барі щодня бенкетував. Вовченяті було неважко знаходити сховки Вакаю. Усе, що йому слід було зробити, це йти вздовж струмка і принюхуватися. Деякі з цих сховків були вже старі, і запах від протухлої риби доводив Барі до нудоти. Такі сховки він обминав, але ніколи не пропускав нагоди пообідати свіжою рибою.
З тиждень тривало таке блаженство. А тоді все зійшло нанівець. У житті Барі сталася визначальна зміна, подібна до тієї, що відбувалася в житті його батька Казана, коли той у дрімучому лісі вбив одного
