Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Барі не вбив, а втім, зостався переможцем. Настав його перший великий день, чи то пак ніч. Світ, неозорий, як і сама ніч, обіцяв йому щось нове. За деякий час він сів і став нюшкувати повітря, намагаючись визначити, куди подівся його ворог. А тоді, наче викликаючи пернате чудовисько на бій, щоб довести почате до кінця, підняв свою щенячу мордочку до зір і вперше в житті завив по-вовчому.
Роздiл 6
Бій Барі з Угуміс’ю став для вовчука хорошими ліками. Це не лише надало йому впевненості в собі, а й очистило його кров від гарячкової скверни. Він більше не огризався й не гарчав на речі, що траплялися йому дорогою протягом ночі.
Це була божественна ніч. Місяць світив прямо над головою. Небо всипали ясні зорі, на відкритій місцині було видно, наче вдень, хіба світло тепер було м’якшим і красивішим. Навкруги панувала тиша. Вітер не тривожив верхівки дерев, і Барі здавалося, що його завивання на місяць має відлунюватися аж на краю світу.
Час від часу Барі чув різні звуки, тож постійно зупинявся, уважно прислухаючись. То до його вух долинуло довге тихе мукання лосихи вдалині, то він, проходячи повз маленьке озерце, почув, як скидається риба, а раз учув різкий стукіт рога об ріг: це за чверть милі від Барі двоє самців, не зійшовшись у думці про щось, намагалися так усунути протиріччя. Але чув він також, як вили вовки, і це змусило його сісти й довго слухати. Тоді його серце билося, мов несамовите, і цього щеня аж ніяк собі пояснити не могло. Це був поклик його породи, що повільно, але впевнено розворушував у ньому справжнього вовка.
Барі все ще був мандрівником — пупамутао, як кажуть індіанці. Його надихав «дух пригод», що завжди хвилює кожну істоту дикої природи, тільки-но вона стає в змозі подбати про себе. Цілком можливо, що це задум самої природи, що таким способом розриває занадто близькі родинні стосунки й уберігає від такого небезпечного кровозмішання. Як і будь-який молодий вовк, що шукає нових мисливських угідь, чи лисичук, який відкриває перед собою новий світ, Барі не мав у своїй мандрівці ні конкретного методу, ні певного розрахунку. Він просто собі «подорожував», ідучи вперед і вперед. Йому хотілося чогось незвіданого, і це бажання підтримувалося його вовчим єством.
Зорі й небо наповнювали Барі якимось дивним незвіданим бажанням чогось досягти. Далекі звуки, що долинали до нього, ще більше свідчили про його самотність. Інстинкт підказував, що тільки блукання з місця на місце допоможе знайти те, що не давало спокою. Він уже не сумував ні за Казаном, ні за Сірою Вовчицею, ні за рідним домом чи материнською ласкою. Тепер, коли його вовча лють знайшла вихід у битві з Угуміс’ю, у ньому знову заговорило собаче єство, що прагнуло спілкування. Йому хотілося любити, дружити з кимось, до когось притиснутись — хай би то була істота з пір’ям чи хутром, з пазурами чи копитами.
Йому було боляче від кулі Верби та після битви із совою, тож удосвіта він ліг під гіллястою вільхою на краю ще одного невеликого озера й відпочивав там до полудня. Потім Барі нишпорив в очереті й прибережних ліліях, шукаючи їжі. Йому вдалося знайти мертву, частково об’їдену щуку, і він доїв її до кінця.
По обіді його рана боліла вже не так сильно, і до вечора вовчук уже майже не зважав на неї. З часу того випадку з пострілом Непісе, що мало не закінчився трагічно, він подорожував переважно в північно-східному напрямку, інстинктивно йдучи за потоком води. Але просувався повільно: коли знову настала темрява, то був не більше, як за вісім-десять миль від тієї нори, куди був упав після того, як Верба поцілила в нього.
Цієї ночі Барі далеко не йшов. Те, що рану він дістав у сутінках, а битва з Угуміс’ю була ще пізніше, зробило його обережним. Досвід навчив вовчука, що темні тіні й чорні ями в лісі могли таїти в собі небезпечні засідки. Він уже не боявся, як колись, але за останній час мав задосить битв, тож був украй обережний, щоб не потрапити в чергову халепу в темряві. Дивний інстинкт змусив його шукати пристанища на вершині величезної каменюки, куди й залізти було нелегко. Можливо, тут був якийсь незримий зв’язок з тими давніми днями, коли Сіра Вовчиця, уперше ставши матір’ю, улаштувала собі лігво на вершині скелі Сонця, що височіла над лісовим світом, частиною якого була разом із Казаном, і де пізніше її осліпила в битві рись.
Та скеля Барі не височіла на сто футів над рівниною, бувши заввишки лише в людський зріст. Вона стирчала біля самісінького струмка, а позаду ріс смерековий ліс. Багато годин Барі не спав, а лише насторожено лежав і прислухався до кожного звуку, що лунав з темного світу навкруги нього. Цієї ночі така пильність була не просто цікавістю. Його знання надзвичайно розширились в одному напрямку: він зрозумів, що був дуже маленькою частинкою всієї цієї прекрасної землі, що лежала під зорями й місяцем, і направду жадав познайомитись із нею до кінця, але вже без усяких бійок і поранень. Вовчук уже знав, що означають сірі тіні, які час від часу безмовно вилітали з лісу на місячне світло. Цими чудовиськами були сови, а з ними він уже стикався в бою. Барі чув, як об землю цокають копита, крізь густі чагарники продираються огрядні тіла, а тоді до нього знову долинуло мукання лося. До нього долітали також і не знані досі голоси: різке тявкання лисиці, неземне глузливе крякання полярної гагари десь на озері за півмилі від нього, жалібне нявкання рисі, що долинало з боку лісу за цілу милю звідси, низьке протяжне каркання дрімлюг, які літали між ним і зорями. Він почув дивний шепіт у кронах дерев: так розмовляв із гіллям вітер. А от неждано-негадано із самого серця мертвої тиші до скелі Барі вискочив олень і, зачувши в повітрі вовчий запах, із жахом помчав геть.
Усі ці звуки набули для Барі
