Міфи Давньої Греції - Наталія Ігорівна Тисовська
Іксіон, цар племені лапітів, які мешкали у Тессалії, взяв за дружину Дію і пообіцяв тестеві дати за дочку багаті подарунки. Справили бучне весілля, і тесть зажадав від Іксіона обіцяних подарунків. Проте не схотів Іксіон виконувати обіцянки, а натомість підступно вбив тестя.
Запалився гнівом Зевс, проте Іксіону вдалося якось перепросити могутнього бога, і Зевс пробачив його й очистив від гріха. І навіть узяв до себе на осяйний Олімп. Аж там Іксіон побачив Зевсову дружину Геру та запалився коханням до неї.
Всюди переслідує Геру Іксіон, не дає проходу. Побачив це Зевс — і підіслав Іксіонові у подобі Гери богиню хмар Нефелу. Нічого не запідозрив Іксіон, і незабаром Нефела завагітніла. І тоді Зевс жорстоко покарав Іксіона за те, що насмілився заглядатися на царицю богів Геру — він прикував Іксіона до вогняного колеса і скинув у похмурий Аїд. Вічно крутиться колесо, і вічно мучиться і карається Іксіон.
А Нефела незабаром народила напівконей — напівлюдей кентаврів, і тепер плем’я лапітів змушене безперестанку вести з ними війни.
ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АІДОМЧетверта Зевсова дружина Деметра, громовержцева сестра й богиня родючості, народила дочку Персефону. Та, на жаль, недовго юна Персефона раділа сонцю й квітам землі. Одного дня вона з подругами — океанідами безтурботно гуляла Нісейською долиною, не відаючи, що батько Зевс уже заручив її зі своїм суворим братом Аїдом — володарем царства тіней померлих.
Аїд здалеку уздрів прекрасну Персефону і загорівся тут — таки забрати її до себе під землю. Він підмовив прабабусю Персефони Ґею — Землю виростити найпрекраснішу квітку в Нісейській долині. Коли Персефона побачила квітку, її рука сама простяглася, щоб зірвати це диво. Та зненацька земля розверзлась, а з неї виїхала золота колісниця, запряжена чорними кіньми. Колісницею правив похмурий Аїд. Він підхопив юну Персефону — і миттю колісниця зникла під землею.
Мати Персефони богиня Деметра почула зойк дочки, але не встигла її врятувати.
Як не розпитувала вона подруг — океанід, що трапилося з дочкою, так нічого і не змогла дізнатися. Дев’ять днів, одягнена в темну жалобну сукню, вона у найдальших куточках землі шукала Персефону, зронюючи сльози.
На десятий день на небо викотився бог сонця Геліос на золотій колісниці. Він єдиний спостерігає згори за тим, що коїться на землі, і завжди все знає. Деметра кинулася до Геліоса — Сонця по допомогу. І Геліос розкрив їй очі: виявляється, володар царства
мертвих Аїд викрав юну Персефону за згоди свого брата Зевса.
Деметра розгнівалася на чоловіка — як він міг учинити так із дочкою, перше не порадившись із дружиною? Вона залишила Олімп, прибрала подоби простої смертної і зійшла на землю, щоб вічно оплакувати Персефону. Коли богиня родючості Деметра полишила Олімп, на землі все завмерло. Трави припинили рости, а листя на деревах зів’яло. Квіти повсихали, а ліси стояли чорні й похмурі. Родючі ниви занепали, землю спустошував голод. Ще трошки — і загине рід людський.
Злякався Зевс і послав до дружини вісницю богів Іриду. Ірида благала й молила Деметру повернутися на Олімп і не губити роду людського, але Деметра лишалася незворушна — вона не повернеться, доки Аїд не відпустить Персефону. Вона ще не відала, що Аїд під землею дав Персефоні скуштувати гранатових зерен — символ нерозривності шлюбу.
Тоді Зевс відправив до Аїда, в похмуре царство тіней, прудконогого Гермеса — бога скотарства, торгівлі і покровителя мандрівників. Аїд погодився відпустити дочку до матері, але за однієї умови — дві третини року Персефона житиме на землі з матір’ю, а потім знову повертатиметься до чоловіка в Аїд.
Богиня Деметра повернулася на Олімп, і земля розцвіла. Землероби й виноградарі збирали багатий врожай і славили богиню родючості Деметру.
Проте коли надходив час Персефоні спускатися під землю, Деметра знову вдягалася в чорну жалобну сукню і сумувала аж до наступного повернення дочки. В цей час на землі все всихало й завмирало — приходила зима. І з того часу на землі змінюються пори року.
ЕРИСИХТОНУ країні Тессалії зростала священна діброва богині Деметри. У тій діброві мешкали дріяди — лісові німфи, покровительки дерев. Вони зростали разом із деревом і разом із ним помирали. Був тут один столітній дуб, у якому оселилася дріяда — улюблениця самої Деметри.
Одного разу тессалійський герой Ерисихтон вирішив збудувати собі житло поблизу священної діброви. Він наказав слугам рубати дерева, а найбільше він уподобав собі столітнього дуба — он яке міцне житло можна з нього побудувати! Він уже заніс сокиру на дубом, коли слуги почали зупиняти його: «Не роби цього! У дубі мешкає дріяда — пестунка Деметри!» — «Та хоч би й сама богиня Деметра мала собі дуба за оселю, — вигукнув Ерисихтон, — усе одно зрубаю!»
Він ударив сокирою по стовбуру — і звідти ринула кров. Зі стогоном упав столітній дуб, і померла дріяда, яка в ньому жила. Подруги — дріяди, які мешкали у діброві, побігли до Деметри та почали благати її зупинити й покарати Ерисихтона. Розлютована Деметра спустилася з Олімпу, прийшла в новозбудовану домівку Ерисихтона — і вдихнула в господаря невситимий голод.
Що більше їв Ерисихтон, то нестерпнішим робився його голод. Усе майно він витратив на харчі, але їжа тільки більше збуджувала голод. Нарешті
