Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

звичайно, слід давно, та худоба ж ні при чому — вона подої­ла корів, здала їх Семену, щоб вони нарешті не верталися всі разом, нагодувала свиней, насипала курям і пішла до малої хати. Відчинила холодильник, довго дивилася на пляшки з дідовою, ще минулорічною самогонкою, та втрималася. Тільки не вистачає зараз і їй гавкнутися — все згорить, ще швидше за баню.

Трохи поплакала, перелякавши Нюсю, яка встала з дивана й втекла у двір. Трохи поспала. В обід приїхала нова процесія — якісь експерти, навіть пожежник з ними був з червоною папкою. Ну, тут уже сил трохи з’явилося — вона добряче всипала і йому, і мамочці його туберкульозній, і батьку-бракодєлу. Більше б поспала — і до дідів би дійшла.

Черговий мусор питав у неї тільки про те, що бачила власними очима, попередивши про відповідальність згідно з чинним законодавством.

— Сраку свою попередь, як срати піде, — порадила йому Анжеліка, але загалом казала правду. Цього разу за нею записували, дали в кінці підписати й поїхали.

Так вона й жила з собаками та худобою, чекаючи на молодих, які зазвичай приходили в обід і приносили щось поїсти. Олеся, зараза, так і не з’явилася, проте час від часу біля воріт виникали колишні робітники — Гуменні, Льоша-­тракторист, комбайнер Рома-хромой, усе просилися за­йти — подивитися на пожежу.

Раз таке діло, Анжеліка забила задню хвіртку цвяхами, спустила згори Олегів карабін і притулила його до лавки. Тільки очима на нього зиркне, як нікого вже й немає. Прекрасно, навіть собак не треба спускати. Знову приїжджав той пожежник, щось йому треба було підписати, та навіть злякався заходити — передав аркуш через решітку, яку Андрій ледь поставив на місце. Отримавши підпис, пожежник так швидко здриснув, ніби в нього десь щось горить і треба терміново врятувати залишки людства.

Ще пару разів приходив Григорій — слухав, сумував й усе згадував, як весело тут гулялося ще за діда. Він казав, що хутір все одно заберуть, що все вирішено, і звав до себе — він, попри заборону свого начальства, збирався відкрити палату для наркохворих і кликав Анжеліку туди завідувачкою. Обіцяв стіл, окрему кімнату й п’ятсот гривень, але де там!

— Від тебе не то шо паства — наркомани забіжать, — сміялася Анжеліка, але всередині їй було холодно. Вона так звикла до Гюльчатай, так звикла… Як, вона казала, її звати? Лелека чи щось таке. Відлетіла наша Лелека, час і їй кудись збиратися.

А потім, зовсім зранку, ще тільки Будьоний дав сигнал півню Дзьобі, що час вже кукурікати, до воріт під’їхало кілька великих машин й звідти висипали такі суворі чоловіки, що Анжеліка, перш ніж спитати, хто такі, собак поприв’язувала, аби не постріляли.

Наперед вийшов той лисий, з перев’язаною ногою та чорною паличкою. Й Анжеліка все зрозуміла. Для порядку вона сказала, що їм треба знайти в селі велику двоповерхову хату з червоної цегли й білими рамами вікон — там спить господар, але відразу по тому пішла збирати речі.

Там і збирати-то нема чого — одна сумка, пара залізних круглих коробок з фотографіями й скатка старих афіш, де вона в куточку стоїть, але ж стоїть! Вона віднесла від гріха подалі ту гвинтівку — замкнула її в сейфі, розцілувала всі фото в дідовій спальні й тричі перехрестилася на святу Варвару над главнем.

Машина приїхала, звідти вийшли перелякані Андрій зі Світланою, знову з’явився той лисий, а його суворі хлопці зняли ворота й викинули їх подалі. Анжела мовчала, як риба об лід. Мовчала, коли лисий наказав показати наслідки пожежі — відвела, показала. Мовчала, коли попросив кави, і побільше. Хоч попросив, не наказав.

І знову малий зі Свєткою сиділи на терасі, і знову на товар був купець. Анжеліка так злякалася, що навіть не попросила нікого з тих похмурих хлопців допомогти з тацею. Приперла, дала дівці, хай вже висока поставить усе як треба. Сперлася на велику хату й лишилася — лисий тільки покосився, нічого на це не сказав, посьорбав з чашки, додав цукру й почав:

— Значить, ваші… посередники… По них відбій, справу ведемо напряму. Наша пропозиція, у світлі ваших останніх подій, сто п’ять тисяч. Але! Питання квартири знято. Тільки сто п’ять.

— Так він же ще не вступив у права успадкування, — тихо сказала Світлана, трохи висунувшись уперед. А малий мовчав, дивився на руки. От молодець дєвка, шо є — то є. Не пропаде наш бовдур, якщо буде її слухатися.

— А Андрій Олегович вступить у права успадкування сьогодні ж. Деталі вас не обходять, нам треба закрити все швидко. Якщо ми домовимося, звичайно…

— А якщо ні? — Світлана подивилася на лисого з викликом. — Якщо я оприлюдню цю історію, з усіма...

— Не вийде, — м’яко, але впевнено заперечив той. — Пан Соколов уже в курсі подій, сюди незабаром зайдуть іноземні інвестиції, тоді приїдете і буде про що писати.

— Сто п’ять тисяч чого? — спитав Андрій, і обидві присутні жінки подивилися на нього із жалем — куди ти лізеш?

— Умовних, скажемо так, одиниць, — відповів лисий з посмішкою, випив з чашки й різко ворухнув кутиками рота, ніби дорогий розчинний «Якобс» йому не до смаку.

— А якщо сто п’ятнадцать? — Малий вже просто не приховував своєї дурості, і завгоспка підняла очі, щоби цього не бачити.

— Ні. Сто п’ять — наша фінальна пропозиція. З усім — техніка, земля, оренда, договори з контрагентами. Ви вступаєте в права успадкування сьогодні. Їдете з супровідни­ками до Миколаєва. Просто зараз у банку «Південний» підписуєте всі папери у нотаріуса. Отримуєте в окремій кімнаті сто п’ять тисяч готівкою. Хочете — забираєте з собою. Хочете — там же кладете на рахунок. Нам збіги там… всякі… не потрібні.

— А люди?

— Персонал?

— Так.

— Це вирішуватиметься потім, потрібні фахівці з персоналу. Хоча, до передачі справ, якщо залишиться ваш представник... — Він повернувся до Анжеліки, вона посміхнулася у відповідь і повільно захитала головою. Паралельно землі, що завжди означало — ні, дорогенький, давай далі без мене.

Лисий хмикнув і перевів погляд на останнього Дяченка:

— Вирішувати вам, але це потрібно зараз.

Світлана посунулася ближче до малого, зашепотіла щось тому у вухо — він послухав, а потім повторив за Анжелікою давній, як навколишні пагорби, жест — ні. Але він адре­сувався тільки дівчині. Андрій сумно подивився навколо й через силу промовив:

— Добре, я згоден. Але потрібно тут… Зібрати родинні справи. Фотографії, ікони. Бабусині прикраси ще.

— Звичайно.

— Документи я вам винесу.

— Документи нам не потрібні. Ви все підпишете в банку.

— Як це?

— А отак, — широко посміхнувся лисий і знову взявся за чашку.

— Худобу тільки ж нагодуйте, — не втрималася Анжеліка, й усі присутні з подивом повернулися до неї. — Ну, корови зараз на вигулі. Їх Семен приведе… Під вечір. За свинями не прибрано. А ще ж їх годувать треба.

— Ми розберемося, — ввічливо відповів їй покупець, але ані в його погляді, ані в тоні голосу усмішки вже не було. Ну й хєр з тобою — Анжеліка пішла до себе по речі, як ти ба — за відсутніми воротами стоїть перелякана Леся, тримає якийсь кульок у руках.

— Шо таке? Храбрих слонів укололи