Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко
Якщо цей дурник помириться з дівчинкою, нехай у них народиться хлопчик. Вона називатиме його таємним ім’ям і взимку, тут же теж має бути зима, кататиме його отут, тільки лівіше, за парканом, там не такий крутий схил. Навчить Конака возити сани… Де, між іншим, він? Сидить, мабуть, десь біля тераси, на кістку напрошується. Ну, й ладно.
Все вийде — вона зробила все правильно й зараз зробить. Вона дбає про тих, кого любить, а злі люди… Вони — як білі вовки, що виходять з тундри, коли стає зовсім погано. І старший у родині має з ними розібратися. Має.
Лилєкей витрусила люльку об стінку, підвелася й пішла, посміхаючись своїм думкам. Вона вимкнула воду, яка вже переливалася через верх, утворивши калюжу, і додала дров — баня майже прогрілася, можна ставити чайник.
Набрала у великій хаті простирадл, вибравши самі старі й некрасиві, заправила чаєм самовар у малій — Анжеліка з Нюсею дивилися в кімнаті телевізор, і до неї повернулася тільки собака. Залила окропом і потягнула самовар до передбанника. Все, тепер усе готове.
Ігор уже був порядно п’яненький, він дрімав на терасі, підставивши спітнілу голову під останні промені сонця — на цей бік воно ще добивало. Міліціонер сидів на підніжці своєї машини й продовжував говорити телефоном, підперши голову рукою з цигаркою в пальцях. Лилєкей сказала їм, що вже можна йти, повторила ще раз, коли вони звернули на неї увагу, і вирушила в напрямку бані.
Вони прийшли мовчки, Ігор ніс пляшку й стакани, але між чоловіками відчувалося якесь напруження. Лилєкей вирішила, що підбереться до дверей і послухає, що в них тут відбувається — їй було треба зрозуміти, скільки часу вони проведуть у парній, щоби в наступний їхній забіг зайти й зробити справу.
Вона ніколи в житті не носила годинника, в дитинстві розподіляла терміни на «зараз», «трохи згодом» і «потім», після школи робітничої молоді вже розбиралася в годинах і хвилинах. Зовсім скоро двері за цією парочкою зачиняться назавжди. Трохи згодом…
Зайшовши, вказала на самовар, що стояв на столику, і на простирадла, розкладені на дивані: «Все, партеся», — і пішла, зачинивши двері. Шкода, що тут замки тільки на хатах, було б значно простіше просто замкнути їх тут, а ключ викинути з обриву. Та баня була для родини, а від кого їм тут замикатися?
Лилєкей обійшла калюжу біля вузького круглого басейну й наявно рушила кам’яною доріжкою, ніби до хати. Але перед нею повернула направо, обійшла сарай, що стояв поруч, потім протиснулася між ним і парканом. Підійшла до бані з боку задньої хвіртки, притислася до стіни — до вікна з цього боку було недалеко.
— Ти нахуя мене з хатою так підставив? — питав Ігор, і міліціонер не забарився з відповіддю:
— Шоб було дохуя! А ти нахера п’ятерик накинув?
— Тю, я ж на пробу.
— Нє, ти спецом! Вирішив, блядь, шо найхитріший?
— Ладно, харош уже! Нормально все, підняли на трьох стіки, скіки й на двох не ждали. І не пий, тобі за руль.
— Ти зовсім охуїв, — підняв голос Сергій, — в обезьяннік захотів?
— В смислі?
— В хуїслі! Може, закрити тебе? І питання закрить, пока на сутках повисиш?
— А ти нахера про діда припиздів? Я там чуть не охуїв. Яка отрута, ти шо? Угомонись уже, все зробили, давай отдихать по-людськи…
Лилєкей слухала — що в них далі? Просто мовчать? Ні — ніби двері зачинилися. А що буде, якщо вони паритимуться окремо? І знову питання далекими зорями замайоріли перед очима Лилєкей — вона їх прогнала, потрусивши головою, але обережно, щоби раптом не вдаритися об стіну, за якою вони зараз і знаходяться — ще почують.
Вона стояла, рахувала час і намагалася заспокоїтися — вже нічого не змінити, роби все, як планувала, а далі буде видно. Краще он подивись, з якого боку зачиняються ці важкі зимові віконниці… Зовні? Прекрасно, коли вийдеш — не забудь зачинити їх. Двері у двір — теж, а то, не дай Бог, проб’ються до передбанника й відразу вікно висадять — весь дим-то відразу і вийде!
Вони сиділи там довго, значно довше за Лилєкей з Анжелікою, й відразу вилетіли на подвір’я, ухнувши по черзі до басейну й здійнявши гору бризок, які долетіли аж сюди. Вона ледь встигла відскочити за ріг і стояла тепер там, хапаючись за серце, яке чомусь вирішило прискорити свій стук. Тихше, тихше, дурне!
Чоловіки вже не сварилися між собою, Лилєкей від душі побажала їм випити горілки, запити чаєм і повертатися до парної. Ще позойкали й пішли. Трохи вичекавши, вона повернулася до вікна й почула, як міліціонер щось розповідає про якийсь красивий дім, що так подобається його дружині. Ігор щось відповідав, але не було чути, що саме, — мабуть, сидів далі від вікна.
— Давай по другій, — скерував Сергій, і Лилєкей дуже сподівалася, що він про забіг, а не тост, бо це очікування вже порядком дратувало її, ніби не було за спиною довгих годин у тундрі, коли вона чекала на здобич. Усе не те, і ти вже не та.
Знову гупнули двері, і вона підібралася — пора. Про всяк випадок почекала біля невисоких сходів і зайшла до передбанника. Там уже було мокро — треба ступати обережно, бо ще впаде тут й усе полетить шкереберть. Вона підібрала те міцне поліно, що лишила під диваном, і притулила ним двері. Було б непогано перевірити, посмикати, та боязно — ще помітять.
Відчинила дверцята пічки, взявшись за ручку подолом спідниці. Вугілля ще червоніло, та нікуди воно не подінеться: тяги не буде, але воно вже не зупиниться. Стала навшпиньки, дотягнулася до заслінки й натиснула на неї. А не йде, зараза. Не йде. Лилєкей ухопила стілець, поставила його до пічки, не боячись, що той займеться, і надавила двома руками на кляту заслінку. Та гучно скрипнула й подалася. Почули? Вона слухала, що відбувається в парній — там мовчали.
Надавила ще, і заслінка нарешті зайшла повністю, лишився тільки напівкруглий держак з отвором всередині. Все, от тепер — все. Вона обережно злізла, вхопила ще одне велике поліно й вийшла на вулицю. Піт котився, наче з хворої на лихоманку, вона важко дихала й ледь трималася на ногах.
Біля басейну стояв Конак і пив звідти воду. Він підняв до неї морду: «От ти де, я ж тебе шукаю!» — ніби сказав пес і радісно підбіг до неї.
— Ша, Конак, — відповіла йому Лилєкей і почала тулити поліно до дверей. А його не вистачало — занадто коротке, ці дві сходинки заважали.
Ну хто тобі не давав придивиться до цього вчора? Чого ти не могла зважитися, про що ти там собі думала, коли треба було просто підійти й поміряти, яка дровиняка потрібна? Лом! От чим приперли двері тоді на
