Міфи України - Автор невідомий
До наведених нами розділів «Книги Еноха» прилягає декілька оповідей про велетнів і пігмеїв, записаних переважно в Подільській губернії, до того ж українська народна словесність знає велетнів як міфічних (виключно в казках; говорити про цих велетнів зовсім не входить в наше завдання), так і археологічних, і літературних, або апокрифічних. Велетні, або Адамові люди, жили на Україні. Вони насипали вали й високі могили в українських степах. Це плем’я первісних велетнів було могутнім. Бог розгнівався на них за те, що вони забули Його закон і жили в розпусті, сварилися між собою, проливали кров, як воду, і вирішив знищити їх до пня. Довго думав Бог, як те зробити, але нічого придумати не міг. Тоді Він порадився з царем «іншої землі». А цар цей був двоголовим велетнем. Він порадив Богові наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрім однієї високої могили, яку цар лишив собі для порятунку. Бог послухався тієї поради, і велетні були потоплені. Загинули також двоголові люди «інших земель», і лишився живим тільки їхній цар, що був на могилі. Він спав під час потопу; коли потім прокинувся, то побачив, що залишився всього з однією лиш головою: Бог покарав його за те, що він дав таку жорстоку пораду для винищення своїх братів. Від цього царя пішов рід людський, такий же на зріст і зовні, як і люди, що живуть нині.
За іншою оповіддю, колись — до потопу — жили такі височезні люди, що, бувало, лісом ходили, наче травою. Коли ж повелися нинішні люди, один з велетнів десь набрів на нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем. Забрав він їх усіх до себе на долоню й поніс до свого батька.
— «Ану, поглянь, — каже, — тату, яких я знайшов мишеняток (варіант — черв’ячків. — Ред.)». Батько глянув та й каже: «Не мишенята це, синку, то такі люди, які після нас будуть». Ось тепер і настало наше покоління, а про велетнів і гадки вже немає, тільки десь у церкві — чи то в Києві, чи то у Львові — стоїть нога одного велетня; така, кажуть, величезна, що сягає самої бані. От які були колись люди!.. А то ще кажуть, що після нас (варіант — після Страшного суду. — Авт.) будуть такі маленькі люди, що в наших печах їх буде разом 12 чоловік молотити.
Другим шляхом, яким проникали на Україну легенди власне про песиголовців-людожерів, було поширення серед народу через давніх грамотіїв окремих епізодів «Александреїди» і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові циклопів — Сіцілії і його перемога над Поліфемом). Так, «Александреїда» розповідає, між іншим, про боротьбу Александра Македонського з песиголовцями[34] і з дивами, тобто велетнями, яких він ув’язнив у кам’яні гори: «і прийшов (Александр) у східні країни до моря, до сонячного міста, і побачив тут людей нечистих… Злякався, що коли розмножаться, то осквернять землю, і загнав їх у північні країни в гори високі; і Боговим велінням замкнулися за ними гори північні, тільки не замкнулися за ними гори на 12 ліктів — і тут постала брама мідяна і покрилася сунклітом, і якби схотіли вогнем спалити — не спалять її; в останні ж дні… зникнуть і ці погані народи. Предки наші вказували на різні гори, як на місця ув’язнення «нечистих язиків». Давній літописець записав таку оповідь новгородця Гю-ряти Роговича. Послав Гюрята отрока свого в Югорську землю. «Югорець сказав отрокові: дивні у нас речі відбуваються… там, де гори виходять до моря, а їхні вершини аж небес сягають, у горах тих гук великий і гомін, і крешуть гори ті, що хочуть звідти прорубатися: і в горі тій прорубане віконце мале, і туди говорять, хоч ми не розуміємо мови їхньої, та вони показують на залізо і махають рукою, просячи заліза. Є путь до гір непрохідними урвищами, снігом і лісом, тим шляхом ніколи до них не дійдеш; а є й віддалік на півночі[35]. З приводу цієї оповіді літописець зауважує: «Ці люди ув’язнені («заклепані») царем Александром Македонським». У подорожі Василя Го-гари (1634 рік) читаємо: «Та в тій же грузинській землі між гір високих і сніжних у непрохідних місцях є шпарини землі, і в них загнано диких звірів Гога і Магога
