Не чіпай то на свята - Ізмайлова

з Він­ниці до Тернополя, де якісь її родичі на сьомому киселі, яких вона бачила ще колись давно, мали її зустріти, а далі відвезти в санаторій у Медоборах. Зі швидкістю світла ми повиймали валізи й чужу бабцю з нашого авто, доправили їх назад на перон, де одразу опізнали її родичів на киселі за тим, як вони носилися пероном від вагона до вагона з вибалушеними очима, шукаючи свою тітку. Ми возз’єднали родичів, обмінялися ролями — і вже самі бігали з вибалушеними очима.

— Ну ви реально Борка й Сірожа! Дві нензи! — психувала я, прикладаючи телефон пограбілими від холоду руками до вуха в спробі набрати тітку Мальву на вайбер.— Ви не можете відрізнити українську бабцю від канадійської діяспори? А спитати, перш ніж пакувати чужу людину в авто, нормально? Хоча б просте: ви є Мальва Лебединська? Нє? Не прилітала така думка до дурної голови?

Я бідкалася. Крутила головою туди-сюди, вгля­даю­чись у кожного. Потроху люди з перону розсмоктувалися.

— І шо тепер? — Серж у відчаї заклав собі руки на голову й зісунув шапку на чолопок, бо поки ми бігали, він уже впрів.

— Тупо провтикали тітку,— констатував Борис, ляскаючи себе долонями по полах свого пальта.

Саме тоді біля входу в залізничний вокзал я помітила літню пані. Вона була вбрана в бордовий анорак із каптуром, світлі джинси й масивні черевики помаранчевого кольору, на руках мала красиві лайкрові пальчатки коньячного відтінку, а на носі — темні окуляри від сонця. Пані уважно спостерігала за нами, трьома клоунами. Через лікоть у пані висіла коричнева сумка-саквояж. Жодного багажу біля неї не було видно, як не було видно й довгої коси до пояса — її голову прикрашав коротенький сивий їжачок.

Я штрикнула Бориса ліктем під ребро. І виразно кашельнула до Сержа, вказуючи йому поглядом на пані.

Так ми зустрілися з тіткою Мальвою.

• • •

Із Тернополя виїхали мовчки. Запала тривала й напружена мовчанка. «Така гарна зима!» — сказала я надсадно-радісним голосом, але ніхто не виявив бажання помилуватися красою разом зі мною. «О, сніг іде!» — сказав Борис, вдаючи дитинну радість від хуртовини, що здійнялася. Але ніхто не розділив із ним святість моменту. Серж нічого не казав. Видно, шукав якусь доречну репліку для початку дружньої розмови між тіткою та родичами, яких вона бачила вперше у своєму житті (не виключено, що й востаннє).

Коли ми виїхали за місто, нам трьом остаточно здали нєрви, тож ми хором, у кращих традиціях ненз і розтелеп, одночасно спитали на три голоси:

— Ну, і як вам Україна?

— Як там погодка в Канаді?

— Може, ви голодні з дороги?

У відповідь почулося тихе хропіння. Тітка відігрілася в авто, розморилася після морозу й довгої дороги й, закинувши голову, преспокійнісінько душила комарика на задньому сидінні поруч із Борисом.

— Може, вона не вміє по-українськи? — голосним шепотінням висловив гіпотезу Борис.— Як-не-як із сімнадцяти років в іншій країні живе?

— Ти дурне? — не втримався Серж і так само голосно відшепотів йому у відповідь.— То її рідна мова з пелюшок! Як таке можна забути?! Ти б забув?

— А чого вона тоді мовчить? — розвів руками Борис.

— Може, по-перше, тому, що за нами на вокзалі слова вставити не можна було, ми ж утрьох навперебій говорили, видирали їй сумку з рук, під лікоть провадили до авто, перепрошували в реверансах,— нагадала я про ситуацію-sos, у яку ми всі потрапили за веліннями долі (насправді, ні),— а по-друге, вона зараз спить.

Ми ще раз завернули голови, аби пересвідчитися, що тітка Мальва таки спить і не чує наших балачок. Я тихенько увімкнула радіо, аби наша поїздка додому набула передсвяткової врочистості. По радіо Перрі Комо співав загадково й романтично про Magic Moments, і всі ми почувалися героями щонайменше різдвяної кінокомедії.

А тоді тітка Мальва несподівано прокинулася й оголосила, що їй треба до нужника. Вона сказала саме «нужника» — і так ми зрозуміли, що вона своя. Коли тітка після туалетної паузи повернулася до авто, то нажалілася, що на касі заправки стояла якась непутяща ненза. Вона сказала саме «ненза» — і так ми відчули той самий голос крові, який блукав нашими стовбуровими клітинами й шепотів: «Ця тітка Мальва то є люкс!».

Саме із цього моменту наша крига скресла, і ми почали потроху говорити: про літаки, які, на жаль, зараз не літають, про страшну війну, про разючі зміни в Україні, але незмінні побиті дороги, про українців за кордоном і тих, що лишилися вдома, про любов до землі, яка, на відміну від кальцію, ніколи не вимивається з кісток, ніколи.

Хвилини за дві мій телефон заспівав мотивами Jingle Bells. Дзвонила баба Ганя — спитати, чи все з нами добре, і чи далеко ми, а чи близько, бо їй треба знати, на коли поставити варитися картоплю.

• • •

Ми голосно обстукали сніг і вломилися в баби Гані хату — голодні й щасливі. З криками «Мальво!» та «Ганнусю!» двоюрідні сестри міцно обійнялись і навіть обидві пустили сльозу. А тоді баба Ганя загнала нас рушником за стіл, бо «скорше, бігом, у мене картопля дубом стане!». Тітка Мальва наминала оселедець і приказувала, що такого доброго ніде у світі не їла і що скучила за українським оселедцем, бо в Канаді такого нема! Ми розповідали, як утрамбували в авто не ту бабцю, і Цвіта, баба Ганя й тітка Мальва реготали з наших перипетій.

А тоді, пересміявшись, баба Ганя дожувала шматочок хліба й несподівано (і досить безпосередньо!) запитала:

— Мальво, а чо ти приїхала?

Запала незручна мовчанка. А тоді, розгладжуючи пальцями невидимі складки на скатертині, тітка Мальва озвалася:

— Сон мені дивний наснився, Ганю.

Ми всі притихли, бо слухати про чужий сон — це як заглядати ввечері в чужі вікна: що воно там робиться — так цікаво! А тітка Мальвіна продовжила:

— Наснилося мені, що я, отака-во стара оферма вже, зморшкувата, стою перед люстром, а звідти на мене я-молода дивлюся й до старої-мене кажу: де моя дівоча коса?

Тітка Мальва провела рукою позаду шиї, де було колись у неї розкішне волосся. Баба Ганя захитала головою і втупилася задумливо в графин з узваром. У мене пішли мурашки поза шкірою. Ми сиділи, не дихали.

— Ще коли в лютому на Україну перші ракети полетіли, я думала, того вже не переживу. Так мене