Не чіпай то на свята - Ізмайлова

Мені закололо в п’ятах і потемніло в очах і тільки дивом я втрималася на тих сходах, щоб уже за мить, коли гаряча хвиля страху відхлинула мені від голови, зрозуміти. Змії не водяться взимку. Змії також не бувають волохатими. А на колінах у тітки — та сама її дівоча коса, яку колись давно вона відрізала на знак протесту перед від’їздом з України.

— Я знайшла її,— прошепотіла тітка, притискаючи свою косу до грудей, і шморгнула носом.— Я її знайшла.

• • •

Ми вступили в баби Ганіну хату аж по обіді. Тітка Мальва так і тримала свою косу в руках, Борис із Сержем здригалися щоразу, як дивилися на неї. «Воно ж як із фільмів жахів, слухай»,— шептав мені Борис на вухо ще дорогою зі старої тітчиної хати до автівки. Баба Ганя, як побачила, сплеснула руками й швиденько перехрестилася тричі, приказуючи своє коронне «свят-свят-свят».

— Бачиш, Ганю, не дарма мені той сон снився. Дочекалася таки мене моя коса, дочекалася.

І тітка, в чому була, взута й одягнена, мовчки сіла за стіл.

— Так, хлопці, ану-но, біжіть врубайте ногу на холодець, бо баба вже не годна тим тузати. Отамо сокира лежить на віранді, а нога в мисці на кухні. Там на дворі пень стоїть, один рубає, другий збирає…

Борка витріщився на бабу Ганю, бо очікував, що вона ж його, найменшенького, зараз мала б якнай­швидше голубцями нагодувати, а не відправляти сокирою махати.

— Шо ти, Борка, на мени дивися, скажи спасібо, шо курці голову рубати не посилаю, а тіко ногу свинячу на холодець.

Борис шумно видихнув і пішов на веранду шукати сокиру. Серж поплентався на кухню й уже за мить вийшов звідти з синьою полив’яною мискою й ратицею, що стирчала з неї догори.

— Йдіть-йдіть, хлопці, а ми собі, дівчатка, тутай у хаті будем собі шось рихтувати,— баба Ганя підморгнула нам і витягнула шию подивитися, чи повиходили вже хлопці й чи зачинили за собою двері.

Я тим часом принесла з кухні маленькі келишки й лімончело, а також грейпфрутовий сік для Цвіти.

Баба Ганя сіла напроти тітки Мальви.

— Но, і шо будеш робила з тою косою? Може, спали її, га? Під холєру? Шо було, те було, га? І прахом сплило, чи як там кажуть?

Тітка Мальва смутно всміхнулася крізь сльози.

— Може, й спалю, Ганю. Але спершу мусіла по­плакати собі над нею.

Ми випили своє лімончело. А тітка ­Мальва почала стиха говорити. Вона розказувала про те, як плакала на горищі своєї старої, порожньої хати, яка стільки років простояла пусткою, тримала свою косу й плакала отакими сльозами за молодістю, що минула, і мріями, яким не судилося здійснитися, і дорослим життям у чужій країні, яка так ніколи й не стала по духу своєю, про любов, яка була несправжньою, бо, виявляється, можна говорити одне, а робити інше, про рану, яка зарубцьовувалася роками, але тут, в Україні, знов почала кровити; про чоловіка, якого ніколи по-справжньому не любила, але за якого вийшла заміж, бо він теж був українцем і був господарем, а вона думала, що поруч із господарем буде їй добре, і прийде відчуття того самого дому… Про сина, з яким із пелюшок говорила українською, але який взяв і несподівано настільки асимілювався, що став канадійцем, і про внуків, які з українських слів знають тільки «добре» і «чому». Тітка плакала й говорила, що з моменту, як вона проти власної волі поїхала з України, все пішло не зовсім так, як хотілося і як мріялося…

Ми уважно слухали й не перебивали. Цвіта свердлила бабу Ганю дивним поглядом.

Баба Ганя м’ялася й комизилася на місці. Цвіта подивилася на бабу Ганю тим самим вчительським поглядом, який вона перейняла у свого тата, і прошипіла крізь зуби: «Ну ж бо!».

Я не розуміла, що відбувається.

Баба Ганя зітхнула. Повільно витягла із надр свого квітчастого халата якийсь папірець і простягнула його тітці Мальві. Та здивовано подивилася на папірчик і підвела на бабу Ганю заплакані очі.

— Що то є, Ганю? — стиха спитала.

— Письмо тобі,— стиха відказала баба Ганя й сховала погляд,— од Мирона.

Тітка Мальва закам’яніла.

— Ше тоді, як ви забралися вже геть із села, прибіг він через пару днів засапаний до нас додому, матері до рук письмо увіпхав і просив, щойно ви на новому місці облаштуєтеся, передати тобі, переслати із тим, що слати будемо родичам у далекий світ. Матір моя письмо те забрала. Але нікуди не передала. Вирішила, що раз тут кінець, то там вже новий початок. І без Мирона. Та й по всьому. Та й таке. Пробач мені, Мальво, я раніше не казала. Не знала, шо так воно гризти тебе буде пів життя… Думала, забудеш ти його. Матір була вже те письмо палити хтіла, вкинула до оберемку дрів коло груби, а я скоренько тоді його забрала й сховала.

Тітка Мальва обережно взяла листа, складеного удвічі, трохи посиділа з ним у руках. А тоді встала й мовчки пішла до свого кутка, у бокову кімнату.

Ми з Цвітою переглянулися. Баба Ганя ховала геть винуватий погляд десь посеред келишків на столі. Кожна з нас думала про своє.

— Нате вашу свинячу ногу! — ввалився в хату Серж із полив’яною мискою наперед себе.

— Ратиця вже собаці пішла, вибачте, але ратицю я вже таки їсти в холодці не-бу-ду! — гучно вимовив Борис.

Слово «ратиця» так і зависло в густому, мовчазному повітрі, яким повнилася наша кімната.

• • •

Ми зростали на всіх можливих традиціях, але основними в житті нашої родини були два свята: Великдень і Різдво.

На Великдень ми всі, як і годиться, з кошиками в руках, у найкращих паскових одягах, ішли до церк­ви. Як було місце, то в церкві, а як не було — то попід церквою ми вислуховували усі старі й нові плітки про всіх на світі, позіхали потайки від баби Гані, бо позіхати на Великдень то великий гріх. ­Потім на нас виливали пів відра води і, щасливі й мокрі, ми йшли додому, аби сісти за ранковий святковий стіл, битися яйцями і їсти печену ковбасу з солодкою паскою.

Паска майже завжди виходила