Не чіпай то на свята - Ізмайлова

Так Серж несподівано став соло-татом. І, здавалося б, усі мали б ним пишатися, що він такий молодець, і так чудово виховує абсолютно прекрасну Цвіту, але ж ні. Бо то «серединка на половинку», «сім’ю не втримав», «якби був нормальний, то жінка б не покинула» або вже геть у жалощі всіх зносить «біднесенький, так хлопові життя не склалося», «бідний, покинула його ж ото, була, жінка та й махнула хвостом і поїхала за границю» і так далі, і тому подібне. Люди страшенно люблять ідеальних персонажів, так шкода, що ми із Сержем не дотягуємо до їхніх очікувань (насправді — ні, ні разу не шкода). Родичі не втрачають надії, що одного дня нашого безталанного Сірожу підбере якась добра серцем жіночка, з якою вони ще понародять діточок, як на небі зірочок, і так він матиме ще один шанс на нормальність, шанс реабілітуватися в очах усього чесного села. Але поки Серж — неідеальний соло-тато, який, утім, виховує абсолютно ідеальну доньку.

Найменшенький у нас Борка. Йому 35, і він той самий парубок моторний, і от на нього якраз покладаю­ться всі найкращі надії. У Бориса, згідно з мріями баби Гані, все має бути не так, як у нас, розтелеп. Він точно зустріне ідеальну жінку, у нього точно все ви­йде правильно й гарно з першого разу: і сім’я, і дерево, і вже точно син. І так у всіх нас з’явиться бодай одна гордість. Так можна буде усім нам нарешті видихнути, а бабі Гані скрізь і всім урочисто казати: «Ну, то таке, в сім’ї не без паршивої вівці, у нас таких аж дьві, але зате Борка!..». Борис казиться, коли його так називають, і невтомно несе на собі увесь кам’яний тягар родинних очікувань. Що ж, гадаю, він ще всіх здивує.

• • •

Ми виїхали до села в середу, посеред тижня, затрамбовані в моє авто по зав’язку, і трошки скривлені. Усе йшло не по плану, тож кожен із нас кривився про своє. Серж нив, бо це ж йому довелося Цвіту зі школи відпрошувати й тепер вона все на світі пропустить, плюс у нього тисяча п’ятсот мільярдів онлайн-уроків з англійської та німецької, бідні діточки, бідні діточки, ходитимуть світом невігласами. Борис стогнав, бо на нього чекали робочі дзвінки, які він скасувати категорично не міг, а отже, доведеться йому виходити в зум із мобільного, застигати на екрані й «Борисе, ви з нами? Борисе, здається, ми вас втратили», словом, купа спалених нервів. Я планувала їхати щонайменше в п’ятницю ввечері, бо мала підтягнути ще кілька хвостів, але вирішила, що хвости таки зачекають. Батьки сказали, що приїдуть якраз у п’ятницю ввечері, якщо не в суботу зранку, бо роботу їм на честь приїзду тітки з Канади, на жаль, ніхто не відміняв. Тож ми всі трішки потріскували нервовими іскрами, але були приємно схвильовані пригодою, що насувалася.

— Це добре, шо тітка та приїздить аж тепер, коли ми поставили бабі Гані унітаз у хаті, бо довелося б знову обклеювати туалета на вулиці шпалерами у квіточку, шоб було нарядно й красіво,— згадав Серж,— як тоді, у дев’яностих, коли до неї якась подруга з Прибалтики приїздила.

Я реготнула, бо досі пам’ятаю ті «нарядні» шпалери, прибиті цвяхами в дерев’яному туалеті.

— Треба казати країни Балтії, а не Прибалтика,— озвався Борис у білому пальті.

— Може, і треба так казати. Але тоді баба Ганя казала «подру5жка з Прибалтики їде! Треба німєдлєно шось робити із туалєтом!»,— реготнув Серж.

— Що ж, цього разу то тітка Мальвіна з Канади, і теж караул. Роками нічого не міняється, ну хоч десь якась стабільність,— буркнув Борис. У нього вже хвилин сорок ішло друге коло активного робочого обговорення, бо якась ненза поставила питання за мить до прощання.

— Мальва Лебединська страшенно не любить, коли її називають Мальвіною, я в баби Гані випитала,— поділилася я інформацією.

— О, бачу, то в нас родинне! — ожив Борис.— Так а хтось знає, чого вона їде?

— Певно, щоб особисто познайомитися з тобою і вписати тебе у свій заповіт,— озвучив Серж,— не інакше.

— Дуже смішно,— огризнувся Борис,— а ще є якісь версії?

— Версія номер один — туга за рідною землею. Фактично, юну Мальву вивезли проти її волі у ­1957-му, їй тоді було сімнадцять і їхати з України вона категорично не хотіла, але проти волі батьків не пішла, бо всі тоді трималися родини,— почала я.

— А ти все це знаєш, бо?..— Борис питально повів бровою.

— Бо в баби Гані випитала.

— Ого, а чого виїхали? Совіти переслідували? — Цвіта хоч і була ще юною підліткою, але любила таємниці та драми.

— Та ні, наче просто виїхали. Тоді багато людей переїздили до Америки або Канади в пошуках кращої долі. Їхали авантюристи. Часто, з кінцями. Отже, туга за своїм селом і Україною — це моя офіційна версія,— оголосила я й заклала великий палець.— Ваші ідеї?

— Може, у неї тут якесь перше кохання було? І вона їде, щоб перестрітися з якимось дідом? — Цвіта висунула свою романтичну версію.

— Нічо так! — ожив Борис.

— До речі, цілком можливо. Тітка Мальва спершу писала на село якісь листи, баба Ганя мені навіть казала, що якась там і любовна драма ще в неї по юності тут була, але я не знаю деталей. Час усе стер, кожна із кузин закрутилася у вихорі подій по різні боки світу, і зв’язок між ними, зрештою, обірвався,— я задумливо дивилася перед собою на дорогу.

— А може,— почав озвучувати свою версію Борис,— може, її родина десь закопала в селі панське золото, і тепер вона пережила всіх, і їде, щоб заволодіти ним і егоїстично розбагатіти!

— Я так розумію, що версія про те, що вона просто скучила за родичами, навіть не розглядається! — прокоментував Серж.

Ми їхали-їхали й майже доїхали. Останні десять кілометрів нами трусило на суворих сільських дорогах так, що ледве зуби не покришилися. Потім ми ледь не перебилися, бо в якусь мить Борисові здалося, що я погана водійка й хочу нашої смерті, на що я миттю огризнулася йому про те, що така думка жодного разу не прилітала до його прикрашеної чубом голови, поки ми їхали, приміром, житомирською трасою. Серж зажадав негайно сісти за кермо й урятувати нас усіх від вірної погибелі на розтелепаних дорогах. Цвіта відчайдушно махала метафоричним білим прапором і намагалася нас усіх утихомирити. Зрештою, останні кілька кілометрів ми їхали понадувані як індики, у цілковитій темряві й тиші. Ґрунтова дорога була всіяна численними маріанськими западинами. Я вивертала кермо, як