Скандинавська міфологія - Ніл Гейман

— Що ви робите? — запитав він. — Куди ви мене несете?

Тор просто похитав головою і засопів, не сказавши нічого. Локі запитав інших богів, але жоден із них не пояснив, що відбувається, і жоден не поглянув йому у вічі.

III

Боги увійшли до печери і разом з підвішеним Локі почали спускатись глибоко під землю. Зі стелі печери звисали сталактити, а навколо пурхали та шурхотіли крилами летючі миші. Вони спустились глибше. Незабаром прохід став надто вузьким, щоб можна було нести Локі, тому боги дозволили йому самому йти поміж них. Тор крокував одразу за Локі, поклавши руку йому на плече.

Вони спускалися все глибше і глибше.

У найглибшій із печер горіли смолоскипи і стояло троє людей, які чекали на них. Локі впізнав їх ще до того, як роздивився обличчя, і в нього стиснулось серце.

— Ні, — сказав він. — Не чіпайте їх. Вони не зробили нічого поганого.

Тор мовив:

— Це твої сини і твоя дружина, брехун Локі.

В печері лежали три величезних пласких камені. Аси поклали кожен з них на бік і Тор взявся за свій молот. Він пробив отвір по центру кожного каменя.

— Благаю! Відпустіть нашого тата, — почав просити син Локі Нарві.

— Він наш батько, — сказав Валі, інший син Локі. — Ви присяглися, що не вб’єте його. Він брат по крові й по клятві Одіна, верховного бога.

— Ми не вб’ємо його, — пообіцяв Квасір. — Скажи мені, Валі, що найгіршого може зробити один брат іншому?

— Найгірше — коли брат зраджує брата, — відповів Валі, не вагаючись. — Коли брат вбиває брата, як Хьод убив Бальдра. Це огидно.

Квасір сказав:

— Це правда, що Локі — кровний брат богів і ми не можемо його вбити. Проте ми не зв’язані такими клятвами з вами, його синами.

Квасір заговорив до Валі словами змін, словами сили.

Людська подоба злетіла з Валі, і на його місці постав вовк, з пащі якого крапала слина. Розум Валі згасав у його жовтих очах, а на заміну приходили голод, гнів і безумство. Він поглянув на богів, на Сіґюн, яка була його матір’ю, й нарешті побачив Нарві.

Вовк басовито і протяжно загарчав, а шерсть на його спині стала дибки.

Нарві відступив на крок — всього на крок — і вовк опинився верхи на ньому.

Нарві був хоробрим. Він не кричав, навіть коли вовк, який раніше був його братом, роздер хлопця на шматки, розірвав горлянку і розкидав нутрощі по кам’яній підлозі. Із закривавленої пащі вовка, який постав на місці Валі, вирвалося моторошне протяжне виття. А тоді він стрибнув ввись, через голови богів, і зник у мороці печери. Він більше не з’явиться в Асґарді — принаймні поки не настане кінець всього сущого.

Боги силоміць притиснули Локі до трьох великих каменів: один камінь поклали під його плечі, другий — під поперек, і третій — під коліна. Вони взяли розкидані кишки Нарві й протягнули їх крізь зроблені отвори у каменях, міцно прив’язавши Локі за шию та плечі. Вони обв’язали синові кишки навколо його попереку та стегон і зв’язали його коліна та ноги так туго, що він ледь міг рухатись. Потім боги перетворили нутрощі вбитого сина Локі на кайдани, такі ж важкі й міцні, як справжнє залізо.

Сіґюн, дружина Локі, дивилася, як чоловіка прив’язують кишками її сина, і мовчала. Вона тихо плакала через страждання свого чоловіка, через смерть і безчестя своїх синів. В руках вона тримала миску, хоч і ще не знала, нащо вона. Перш ніж боги привели її сюди, вони сказали їй піти на кухню і взяти найбільшу миску, яка в неї була.

В цю мить до печери увійшла Скаді, донька покійного гіганта Тьяцці, дружина Ньйорда — бога, що мав гарні ноги. Вона несла в руках щось величезне — воно звивалось і крутилось. Скаді перехилилася через Локі й поклала принесене над ним, обвивши істоту навколо сталактитів, що звисали зі стелі печери, так, що її голова опинилася прямо над Локі.

Це була змія: її очі випромінювали холод, язик сіпався, а по зубах стікала отрута. Вона засичала, і крапля отрути з її пащі крапнула на обличчя Локі так, що в нього запекли очі.

Локі заволав і сіпнувся, він почав звиватись і корчитись від болю. Він намагався поворухнутись, відхилити голову подалі від отрути. Але окови, які колись були нутрощами сина, міцно тримали його.

Один за одним боги залишили печеру, і на їхніх обличчях можна було прочитати вираз похмурого задоволення. Згодом у ній залишився тільки Квасір. Сіґюн поглянула на свого прикутого чоловіка й на випотрошений труп свого вбитого вовком сина.

— Що ти збираєшся зробити зі мною? — запитала вона.

— Нічого, — відповів Квасір. — Тебе не каратимуть. Можеш робити, що хочеш. — Потому й він пішов із печери.

Ще одна крапля зміїної отрути впала на обличчя Локі, й він закричав і засіпався, корчачись в оковах. Земля затряслась від мук Локі.

Сіґюн взяла миску і підійшла до свого чоловіка. Вона нічого не сказала — та й що було говорити? — а просто стала біля голови Локі з очима, повними сліз, і ловила кожну краплю отрути, яка стікала з зубів змії, у свою миску.

Усе це сталося давним-давно, в незапам’ятні часи, у дні, коли боги ще ходили по землі. Так давно, що гори тих часів уже осипались, а найглибші озера перетворилися на сушу.

Сіґюн досі стоїть біля голови Локі так, як стояла колись, і дивиться на його красиве перекошене обличчя.

Миска, яку вона тримає, наповнюється повільно, по краплі, але врешті-решт отрута сягає по вінця. Тоді й тільки тоді Сіґюн відвертається від Локі. Вона бере миску і виливає отруту, а поки її нема, зміїна отрута крапає на обличчя Локі та йому в очі. Тоді він б’ється у конвульсіях, сіпається і здригається, б’ється, корчиться та звивається так сильно, що двигтить земля.

Коли таке трапляється, ми в Мідґарді називаємо це землетрусом.

Кажуть, що Локі буде закутий у темряві під землею, а Сіґюн залишатиметься поряд із ним, тримаючи миску, в яку капає зміїна отрута, і нашіптуючи слова любові, поки не прийде Раґнарьок і настане кінець всьому сущому.

Раґнарьок: невідворотна доля богів

I

До цього я розповідав вам про події, які відбулися в минулому —