Моя прабабця Катирина - Eugenio Romany

опір для подвійного щита машини виявилося достатнім запомпувати туди кілька кубічних метрів цементного розчину в основу, а решту порожнини заповнити двохкомпонентною піноутворюючою сумішшю. Але перед тим відбулася ціла серія оглядів перепони різномастним офісним начальством, із зосередженим та вумним виглядом одягаючого білі паперові комбінезони та вдумливо киваючих головами на коментарі місцевого тунельного начальства. В мої обов’язки чергового електрика зміни входило забезпечення доброго освітлення цього феномену і хоча вільного місця в голові машини такого діаметру було зовсім мало, мені доводилося все-таки тусуватися поблизу і, звичайно, я не міг упустити випадку, щоб і собі засунути носа в круглий, як ілюмінатор, оглядовий отвір і, незважаючи на категоричну заборону енкаргада Анхеля, спуститися в саму печеру за його відсутності.

Зализані стіни були вкриті напливами кальциту буро-зеленого кольору. Очевидно, що вода, журчання якої чулося в темряві, нанесла краплину за краплиною ці покрови на вапняковий камінь. Я кілька разів бував у печерах, відкритих та обладнаних для відвідувань туристами і у нас, на Тернопільщині, де розташована друга за довжиною у світі печера, і у французьких Піренеях, куди ми заїжджали після відвідування паломницького Лурду. Зрозуміло, що мені дуже хотілося отримати для моєї колекції справжній сталактит, але там це було неможливо. Як можна руйнувати красу, на яку прийдуть дивитися ще покоління людей? Тут же, знаючи, що наступного дня все залиють бетоном, а потім через це місце проповзе наш важкий залізний хробак, я почав оглядати, що можна відбити зазделегідь припасеним молотком. Справжніх сталактитів- сталагмітів не було, вода тут не капала, а просто стікала по стіні, але в одному заглибленні я помітив продовгуватий наріст. Акуратно обстукуючи з трьох боків зубилом, я виломав його з ніші. Потрібно було швидко линяти разом із цим трофеєм, поки не з’явилося начальство.

Відносини з енкаргадом у нас складалися ніби нормально, але він був у нас лише три тижні і за цей час розпізнати людину в неекстремальних умовах неможливо. Можливо, для когось проходка тунелю виглядає чистим екстримом, але для мене вона вже давно стала рутинною та доволі нудною працею. Налюбувавшись черговим поповненням колекції вдома вже при денному світлі, я ніяких сюрпризів у ньому не вгледів. Місце сколу було не дуже естетичним, і я ніколи ретельно його не розглядав. Яким же було моє здивування зараз, коли я зрозумів, що це досить великий кристал гірського хрусталю, вкритий за довгий час шарами мінеральних солей. Легенько постукуючи по кромці, я звільнив решту поверхні й побачив предмет, що нагадував товстий підструганий олівець. Протилежна гострій частині «олівця» була заокруглена ніби людською рукою. Одного разу в Гданську, коли ми робили тунель під Мертвою Віслою, я натрапив ногами на схожі на кулі речі, що називаються «пальці Перуна». Вони теж здавалися на сто відсотків створеними людиною (не давнім же слов’янським богом!). І лише добряче пошукавши в інтернеті, я з’ясував, що це закам’янілий внутрішній скелет викопного кальмара, що ширяв у товщі вод морів крейдяного періоду. Та в цьому випадку було зрозуміло, що типовий мінерал не може бути частиною якогось живого організму та його заокруглена частина явно штучного походження, на відміну від геометрично правильної гострої частини, зробленої майстринею-природою. Судячи з вигляду, явно з кам’яного віку. Можливо, його використовували як наконечник? Хоча, швидше за все ‒ ні. Мисливці на мамонтів та іншу велику здобич робили собі наконечники або з кремнію, або ж з обсідану. І форму вони мали зовсім іншу ‒ листковидну. Швидше за все, це з атрибутів якогось жерця чи шамана. Або ж печерного художника.

Поки я тримав предмет у руці, оглядаючись по боках, де б мені спробувати намалювати ним мамонта, мені здалося, що кристал нагрівається. І тут я згадав про бракований склопакет. Чим не полотно для малювання? Я не раз бачив у вагонах метро в основному написи, видряпані на склі. Не алмазами ж їх роблять? Як там у Макаревича: «Зірки не їздять у метро». Міцно вхопивши «олівець», який напрочуд зручно ліг у долоню, я із зусиллям почав викреслювати на склі коло. Почувся противний скрегіт. Я так захопився, що не зупинився, поки не провів повне коло, що вписалося в прямокутник вікна. Зненацька відбиток світла на склі зник, і з отвору потягнуло холодом. Що за чортівня? Я хотів торкнутися скла рукою, але рука провалилася в порожнечу. Сказати, що я був у шоці ‒ значить не сказати нічого. На якийсь час я просто впав у ступор. До пам’яті мене привела біль у руці, що стискла «олівець». Він був дуже гарячим, і мені довелося покласти його на підвіконня, щоб не було опіку. Із вікна відчутно тягнуло холодом, і я автоматично простягнув туди руку і приклав до залишку скла у нижньому кутку зі зворотнього боку. Цікавість змусила мене просунути туди й голову. Спачатку я розгледів лише зоряне небо та ріжок Місяця майже в зеніті, а потім проявилися обриси землі на відстані чуть більше метра від мене. Вдивляючись у бік нашої старої хати, я не побачив знайомих обрисів. На місці нашої вулиці була лише темніша розмита смуга. Таку ж темнішу пляму, схожу на копицю сіна, я побачив у кількох метрах зліва. Глянув збоку і на розрізаний склопакет. На моє здивування край розрізу не був гострим і сколеним, а здавався скоріше обплавленим.