Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Місяць тому, коли Казан і Сіра Вовчиця покидали своє лігво на мочарах, усе навколо було завіяне снігом. У день повернення додому вже світило ясне сонце, даруючи весняним дням перші теплі промінці. Усюди танув сніг; швидко текли великі й малі водотоки; то тут то там чути було гуркіт скреслої криги, потріскування скель, землі, дерев; щоночі бліде холодне світіння північного сяйва у своїй минущій красі все далі й далі відходило до полюса. На тополях почали набухати бруньки, повітря наповнилося солодким запахом ялиці, смереки й кедра. Ще шість тижнів тому тут, серед німої тиші, котилися смертоносні хвилі без’їжжя, а тепер Казан і Сіра Вовчиця стояли біля мочарів, вдихаючи запахи весни і прислухаючись до звуків життя. Над їхніми головами літала пара якихось пташок, невдоволено щось їм цвірінькаючи. Велика сойка, обскубуючись, грілася на осонні. Трохи подалі, за деревами, вони почули, як тріщить під чиїмось важким копитом гілля. З пагорба позад себе долинув свіжий запах ведмедиці; вона вийшла на прогулянку і пригинала для своїх півторамісячних дитинчат, що народилися ще під час зимової сплячки, ніжні бруньки тополі.
Тепло сонця й свіжість повітря навіювали Сірій Вовчиці таємницю материнства. Вона тихо скиглила й терлася сліпим обличчям об Казана, уже не перший день намагаючись про це йому повідомити. У ті дні найбільшим її бажанням було знову повернутися до їхнього теплого сухого лігва під вітроломом, згорнувшись там калачиком. А от полювати вона геть не хотіла, і ні хрускіт сухого гілля під роздвоєним копитом, ні свіжий слід ведмедиці та її дитинчат не міг збудити в ній старих інстинктів. Вовчиця хотіла швидше дістатися лігва, відчути його затишок і з усіх сил намагалася, щоб Казан зрозумів її жадання.
Тепер, коли зійшов сніг, виявилося, що між ними й пагорбом, де й розташований вітролом, тік вузький струмок талої води. Почувши його дзюркотіння, Сіра Вовчиця нашорошила вуха. Відтоді, як вони з Казаном урятувалися від лісової пожежі на піщаній обмілині, у неї вже не було властивого вовчій природі страху води. Безстрашно, навіть із нетерпінням, ішла вона за Казаном, що шукав броду через шумний потік. На протилежному березі Казан уже бачив великий вітролом, а Сіра Вовчиця чула його нюхом, радісно скавулячи й повертаючи до нього свою незрячу морду. За сто ярдів угору за течією через потік лежав стовбур поваленого кедра. Ним як містком і скористався Казан, щоб перейти на другий берег. На якусь мить вовчиця завагалася, та лише на мить. І от вони вже пліч-о-пліч мчали до вітролому. Спершу довго й уважно обнюхували вхід до свого лігва й лише тоді зайшли крізь темний отвір усередину. Сіра Вовчиця відразу ж розляглася на сухій землі затишної печери. Вона тяжко дихала, та не від виснаження, а тому що була переповнена відчуттям задоволення й щастя. Він теж був радий повернутися додому. Казан підійшов до Сірої Вовчиці, а вона, усе ще тяжко дихаючи, лизнула його морду. Це могло означати тільки одне, і пес зрозумів, що саме.
За мить він ліг поряд із нею, прислухаючись до зовнішніх звуків і позираючи на вхід до лігва. Потім устав і почав обнюхувати стіни. Він уже був біля самісінького виходу, як раптом відчув чийсь свіжий запах. Казан напружився, настовбурчивши щетину на спині. Новий запах ішов у парі зі звуками, схожими на дитяче скиглення. А тоді в просвіті показався їжатець. Недовго думаючи, він вайлувато посунув усередину лігва, щось досі по-дитячому лепечучи. Саме за таку манеру розмовляти люди й не полювали на їжатця. Казан, звісно, і раніше чув такі звуки та, як і всі інші звірі, навчився ігнорувати наявність нешкідливої тваринки. Але тепер пес не роздумував про те, хто саме перед ним. Не здогадався він, що варто лише гаркнути на плохенького їжатця, і той із незмінним дитячим лепетанням кинеться навтьоки. Цілком можливо, що за день чи два Казан саме так і вчинив би, але тепер, коли вони з Сірою Вовчицею тільки-но повернулися до рідного лігва, кожен, хто, не спитавши, заходив до них під вітролом, був нальотником, ворогом. Тож пес, не роздумуючи, стрибнув на їжатця.
Після цього почулося дике скрекотіння всуміш із поросячим кувіканням, а тоді голосне гавкуче стакато. Сіра Вовчиця вибігла надвір. За кроків десять сидів, згорнувшись у клубок з тисячами голок, їжатець. Осторонь вона чула, як у невтерпучих диких муках стогнав Казан. Його ніс і вся морда були обтикані голками. Кілька хвилин він крутився, заривав ніс у пухку землю, шалено намагався повиривати ці болючі штуки, що втялися в його тіло. А тоді Казан учинив так, як би на його місці вчинив будь-який інший собака після контакту з дружнім їжатцем — стрімко побіг геть. Кружляючи навколо вітролому, Казан за кожним кроком несамовито вив. Сіра Вовчиця до цієї пригоди поставилася досить байдуже. Хтозна, можливо, і тварини часом розуміють кумедні моменти життя. Якщо це так, то вона стала свідком саме такої сценки. Самиця відчула нюхом їжатця і вже знала, що Казан постраждав від його голок. Зробити вона нічого не могла, кидатися в бій сенсу не було, тож сіла й терпеливо стала чекати, нащулюючи вуха щоразу, коли Казан шаленим вихором проносився повз неї. На четвертому чи п’ятому колі їжатець потроху почав розгортатися, потім знову залопотів, підійшов до найближчої тополі, заліз на неї й почав обгризати молоденьку кору.
Нарешті Казан зупинився біля Сірої Вовчиці. Перша агонія від ста маленьких голочок, що вп’ялись у його плоть, ослабла до стійкого пекучого болю. Сіра Вовчиця підійшла до Казана й обережно його дослідила. Зубами вона схопила кілька колючих стирчаків і витягла їх. Казан тепер поводився як справжній пес: коли Сіра Вовчиця витягла другу порцію голок, він дзявкнув з болю, а тоді протяжно заквилив. Потім він розлігся, витягнувши передні лапи, заплющив очі й дозволив Сірій Вовчиці закінчити операцію. Ніяких звуків, окрім кількох випадкових «аву!», коли вже було зовсім боляче, Казан не видавав. На щастя, голки не потрапили в рот і язик, та вся морда незабаром була червона від крові. Цілу годину Сіра Вовчиця сумлінно виконувала завдання. Зрештою, більшість голок вдалося витягти. Та деякі колючки — надто короткі, що їх
