Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

Захоплені його запалом, лісовики, наче прокинувшись після кількамісячної мовчанки, почали несамовито співати й так голосно, що спів їхній, здавалося, досягав самих небес.

* * *

Людське стоголосся громовицею покотилося довкола, за дві милі досягши вух Казана, Сірої Вовчиці й гаскі, що не мали господаря. Разом із людськими голосами почулося й збуджене виття собак. Гаскі нерухомо втупилися на північний схід, у напрямок, звідки линули звуки, і весь час скавуліли. Кілька секунд стояв Казан, наче карбований камінь. Тоді він повернув голову й зупинив погляд на Сірій Вовчиці, що лежала, розпластавшись крижем, за кілька кроків від нього під прихистком густого ялицевого віття. Вона беззвучно підняла вгору верхню губу, засвітивши білими зубами.

Казан підбіг до неї, обнюхав її сліпе обличчя й заскавулів. Сіра Вовчиця й досі не рухалася. Тоді він повернувся до собак, клацаючи щелепами. Ще чіткішим ставав дикий гул святкування, і чотири гаскі, більше не стримувані Казановим верховодством, як тіні, шмигнули в напрямку людей. Казан завагався; він закликав Сіру Вовчицю піти з ним, та жоден її м’яз не здригнувся. За ним вона б пішла й у вогонь, але не до людей. Жоден звук не проходив повз її вуха. І от вона почула, як швидко віддалявся глухий тупіт Казанових лап. За мить вона зрозуміла: той її покинув. І тільки тоді — не раніше — вона підняла голову й, задихаючись від натуги, важко й голосно завила.

Так вона востаннє звала Казана. Але його потреба в людині й собаках виявилася сильнішою. Ця потреба збуджувала кров, змушувала рухатися до поселення. Гаскі тепер були далеко попереду Казана, і перші секунди він шалено мчав, щоб їх обігнати. Потім сповільнився, біжучи ристю, а за сто ярдів зупинився. Менш ніж за милю від себе він міг бачити, як язики полум’я великих вогнищ червонять темне небо. Він озирнувся назад поглянути, чи біжить за ним Сіра Вовчиця, а тоді знову рушив уперед, допоки не натрапив на протерту стежину. На ній було безліч слідів людей і собак; цією ж таки стежиною день чи, може, два тому волочили тушки двох карібу.

Нарешті Казан дійшов до негустого узлісся, що оточувало святковий майдан. У його очах уже відсвічувалося полум’я. Пісні й сміх чоловіків, пронизливі крики жінок і дітей, гавчання й дзявкання сотень собак, шум від їхніх бійок — уся ця веремія звуків завертілась у його голові. Він хотів вибігти й приєднатися до них, знову повернути собі колишнє життя. Ярд за ярдом прокрадався Казан уперед, аж доки досяг краю майдану, де зупинився в тіні смереки. Звідти він зорів на життя, чиєю частиною колись був, тремтячи, вагаючись, чи йти далі.

За якихось сто ярдів від Казана гуляв-святкував люд, билися-скублися собаки, горіли-палали багаття. Його ніздрі лоскотав запахущий дух смаженої оленятини. Він присів обережно, по-вовчому, як його навчила Сіра Вовчиця; а тим часом чоловіки зняли з вогню довгі жердини з величезними готовими тушками й кинули їх неподалік від вогню прямо на мокрий сніг. До них у єдиному пориві рушила превесела юрба, тримаючи в руках ножі, а за спинами людей позбігалися, утворивши коло, гавкуни. За мить Казан забув про Сіру Вовчицю, забув усе, чого навчила людина і дика природа, і стрімголов кинувся на майдан.

Собак у колі позбігалося безмір. Тож кілька чоловіків вийшли з натовпу й стали цвьохкати батурами, щоб трохи їх порозганяти. Один із таких ударів досяг плеча ескімоського шпіца, від болю той дзявкнув, огризнувся й зачепив зубами Казанову ногу, що саме підбігав до людського натовпу. Казан тут-таки й собі вкусив кривдника. За мить почалася бійка, і за хвильку чи дві Казан уже вчепився ескімоському шпіцу за горло.

З криками до них кинулися люди. Знову й знову їхні батури розсікали повітря, як ножі. Казан був згори, тож удари падали йому на спину. Пекучий біль відразу сколихнув примари колишніх чи позаколишніх днів — часів кийка й батога. Повільно, з гарчанням він почав послаблювати хватку на горлі ескімоського шпіца. Та от із руханини собак і людей вийшов ще один чоловік. І в руках він тримав кийка! Лусь! Удар кийком прямісінько Казанові по спині звалив того з ніг. Пес розпластався на снігу. А тим часом кийок знову був високо піднятий над головою. Казан зиркнув на чоловікове обличчя — жорстоке, розлючене, червоне. Через людей із таким обличчям він і втік у дику природу. Від повторного удару Казанові вдалось ухилитися. Пащека розійшлась у вищирі, заблищали, мов ножі зі слонової кістки, ікла. Третій замах Казан перехопив у повітрі, зубами вчепившись чоловікові в передпліччя.

— А щоб тебе! — скрикнув від болю чоловік.

Казан розвернувся й помчав у напрямку лісу. Краєм ока пес зміг побачити, як блиснула рушниця. Постріл — і Казанові наче розпеченим вугіллям обпекло стегно. Але тільки забрівши глибоко в ліс, він зупинився, щоб зализати обпалену шерсть, — куля лише злегка зачепила шкіру.

* * *

Сіра Вовчиця все ще лежала під ялицею. Коли Казан повернувся до неї, світ їй піднявся вгору; вона схопилася на рівні й кинулася йому назустріч. Людина ще раз повернула їй Казана. Він лизнув її в шию й морду, а потім стояв якийсь час, поклавши голову їй на спину й прислухаючись до далеких звуків.

Тоді, прищуливши вуха, він вирушив на північний захід. Тепер Сіра Вовчиця бігла опліч нього, як у ті дні, коли вони ще мандрували без собачої зграї. Ота чудова річ, що лежить поза межами доступного розуміння, підказала їй, що вона знову стала Казанові товаришем і помічником і що шлях їхній стелиться прямісінько до їхнього старого лігва під вітроломом.

Роздiл XVII

Його син

Найпам’ятнішими для Казана були три речі. Він ніколи не міг забути старих часів, коли був їздовим собакою; їх, щоправда, не дуже чітко пам’ятав, адже пройшли вже роки. Як сонне видиво, зринав у його пам’яті час, коли він уперше потрапив до цивілізованого світу, наче марево, бачив лице своєї першої господині, обличчя всіх своїх господарів. Ніколи повністю він не забуде великої пожежі, своїх боїв з людьми і звірами, довгих погонь при місячному світлі. Але дві речі завжди буде пам’ятати так чітко, наче це було тільки вчора. Однією з них була Жанна; іншою — страшний бій на вершині скелі Сонця, коли рись назавжди осліпила його пару — Сіру Вовчицю. Деякі події особливо чітко фіксуються в пам’яті людей; з тваринами майже все так само. Важко чимось виміряти глибину