Скандинавська міфологія - Ніл Гейман

Скірнір узяв подарований йому меч, Фрейрів меч, який міг воювати сам по собі, і повернувся з ним до Альвхейма.

Красуня Герд заповнила порожнечу в житті й серці Фрейра. Відтепер він обходився без меча і не став заміняти його іншою зброєю. Коли він боровся з гігантом Белі, то заколов його оленячим рогом. Фрейр мав стільки сили, що міг вбити гіганта голіруч.

А все ж йому не варто було віддавати меч.

Наближається Раґнарьок. Коли небо розколеться навпіл і темні сили Муспельхейма стануть на шлях війни, Фрейр пошкодує, що віддав свій меч.

Як Химір і Тор ходили на риболовлю

Боги зайшли до величезного будинку Егіра, збудованого на березі моря.

— Ми прибули, — гукнув Тор, який очолював ватагу. — Влаштовуйте для нас бенкет!

Егір був найбільшим із морських гігантів. Він мав дружину Ран, що збирала у свою сіть потопельників, і дев’ятьох дочок, які були морськими хвилями.

Егір не бажав годувати богів, але й не хотів із ними битись. Він поглянув в очі Тору і сказав:

— Я влаштую бенкет — найліпший з усіх, які ви відвідаєте у своєму житті. Мій слуга Фімафенг гарно обслужить кожного з вас і подасть стільки їжі, скільки вмістять ваші животи, і стільки елю, скільки ви зможете випити. Я маю лише одну умову: спершу вам слід принести мені такий великий казан, в якому можна наварити елю на вас усіх. Вас дуже багато, і у вас гарний апетит.

Егір чудово знав, що в богів не було такого казана. А коли так, то він міг не влаштовувати для них бенкет.

Тор запитав поради в інших богів, проте кожен із них вважав, що такого казана просто не існує. Наостанок Тор звернувся до Тюра, бога битви та війни. Той почухав підборіддя своє лівою, і єдиною, рукою.

— На краю світового океану, — мовив він, — живе король гігантів Химір. У нього є казан глибиною три милі. Більшого за нього на світі немає.

— Ти певен? — запитав Тор.

Тюр кивнув.

— Химір мій вітчим. Він одружений із моєю матір’ю, — пояснив він. — Вона велетка. Я бачив величезний казан на власні очі. І оскільки я член родини, мене радо приймуть в домі Химіра.

Тюр і Тор сіли в Торову колісницю, в яку були запряжені цапи Рикун і Скреготій, і невдовзі прибули до величезної фортеці Химіра. Тор прив’язав цапів до дерева, і боги удвох зайшли всередину.

На кухні стояла велетка, яка нарізала головки цибулі завбільшки як валуни й шинкувала качани капусти, кожен розміром як човен. Тор витріщився на неї: стара мала дев’ятсот голів, і кожна наступна була потворнішою та страшнішою за попередню. Він відступив крок назад. Тюр, натомість, не виказував стурбованості. Він гукнув:

— Вітаю, бабусю. Ми прийшли дізнатися, чи можна позичити Химірів казан, щоб наварити пива.

— Які ви крихітні! Я подумала, що це миші, — відповіла бабуся.

Коли вона говорила, складалося враження, ніби це кричить натовп людей.

— Я тобі нічим не допоможу, онучку. Краще поговори зі своєю матір’ю.

Вона гукнула:

— У нас гості! Прийшов твій син із другом.

За мить з’явилася ще одна велетка — дружина Химіра і мати Тюра. Вона була одягнена в золоті шати, і мала вигляд настільки ж привабливий, як її свекруха — жахливий. Велетка несла два найдрібніших наперстки гігантів, наповнені пивом. Тор і Тюр обхопили наперстки завбільшки з відра і охоче почали пригощатись.

Пиво було чудовим.

Велетка запитала Тора, як його звати. Тор вже збирався відповісти, але перш ніж він встиг щось сказати, Тюр швидко промовив:

— Його звати Веор, мамо. Він мій друг і ворог ворогів Химіра та гігантів.

Вони почули віддалений гуркіт, ніби у вишині рокотів грім або в горах стався обвал, чи ніби величезні хвилі билися об берег, і з кожним таким гуркотом земля здригалась.

— Мій чоловік повертається додому, — сказала велетка. — Я чую віддалік його м’які кроки.

Гуркіт став виразнішим і, здавалося, швидко наближався.

— Мій чоловік часто приходить додому злий, похмурий і дратівливий. Він погано ставиться до гостей, — попередила їх велетка. — Краще вам сховатися під он тим казанком і не виходити звідти, поки його настрій не покращиться.

Вона сховала їх під казанком на кухні. Там, внизу, було темно.

Задвигтіла земля, гупнули двері, й Тор із Тюром зрозуміли, що це прийшов Химір. Вони почули, як велетка розказує своєму чоловікові про те, що до них завітали гості — її син із другом, — і що він має поводитись чемно, як люб’язний господар, а не вбивати їх.

— Чого це раптом?

Голос гіганта прозвучав грізно і роздратовано.

— Менший — це наш син, Тюр. Ти його пам’ятаєш. А більшого звати Веор. Будь із ним люб’язним.

— Тор? Наш ворог Тор? Тор, який вбив більше гігантів, ніж будь-хто інший, включно з самими гігантами? Тор, якого я поклявся вбити, якщо колись зустріну? Тор, який…

— Веор, — поправила дружина-велетка, заспокоюючи гіганта. — Не Тор, а Веор. Він друг нашого сина і ворог наших ворогів, тож ти повинен бути з ним чемним.

— У мене кепський настрій і лиха вдача, тож я не маю жодного бажання бути з кимось чемним, — загримів голос гіганта. — Де вони ховаються?

— А он там, за балкою, — відповіла дружина.

Тор і Тюр почули удар, від якого балка, на яку вказала дружина гіганта, тріснула і розлетілася на друзки. Далі пролунала ще низка ударів, від яких усі казанки на кухні, один за одним, впали на підлогу і розбилися.

— Ти вже все закінчив ламати? — запитала мати Тюра.

— Ну, так, — відповів Химір неохоче.

— Тоді зазирни під отой казанок на підлозі, — сказала вона. — Той, що ти не розтрощив.

Казанок, під яким ховалися Тюр і Тор, підняли, і перед ними постало величезне похмуре обличчя, перекривлене від злості та роздратування. Тор знав, що це був король гігантів Химір. Його борода була схожою на заледенілий ліс посеред зими, брови скидалися на поле будяків, а подих смердів так само огидно, як гній у трясовині.

— Привіт, Тюре, — промовив Химір неохоче.

— Привіт, батьку, — відповів Тюр з іще меншим (якщо таке можливо) задоволенням.

— Ви будете гостями на нашій вечері, — сказав Химір.

Він сплеснув у долоні.

Двері зали відчинились, і всередину завели велетенського вола. Його шерсть блищала, очі були світлі,