Українські казки - Автор невідомий - Народні казки
Стомився Іванко. Коли бачить — летить його кінь! Іванко тоді як махнув змієм — і по пояс його в землю! Що зітне три голови, то кінь їх копитами відіб'є. І змій не має як їх прилизати. Так стяв усі дванадцять голів, а кінь відбив їх копитами. Сів Іванко, відпочив, а тоді повідрізав язики з усіх дванадцяти голів, забрав ті язики і змієвого коня та й пішов до братів.
Прийшов Іванко, прив'язав коня, заходить у хату, а браття сплять. Він і каже:
— Добре ви спите — так спите, що я трохи не загинув. Я ж вам говорив коня пустити, а ви не пустили.
Тоді показує їм Іванко, де натекло крові з його нагайки, показує, де кінь сам відірвався.
— Що ж ви доброго зробили? — питає Іванко братів.
— Ми теж билися, — кажуть брати, — ми принесли по одній змієвій голові.
— А що ж у тих головах? — питає Іванко. — Ви ж принесли голови без язиків.
Подивилися брати — нема язиків. Тоді Іванко викладає на стіл двадцять один язик.
— Бачите, ви спали, поки я воював. Ходімо зі мною до моста.
Повів він братів тоді до моста і показав убитих зміїв.
Приходять вони назад. Іванко відв'язує коней. Дає старшому братові коня від змія на шість голів, а середущому дає того, що від змія на три голови:
— А коня, на котрому їхав дванадцятиголовий змій, дайте тому чоловікові, в котрого я позичив три рублі. Але дайте, бо я приїду і все перевірю. Повертайтеся додому, а я сяду на свого коня і поїду до царя його дочку сватати.
Їде Іванко, і каже йому кінь:
— Іванку, у праве вухо влізь, а в ліве вилізь.
Як вліз Іванко коневі у праве вухо, а лівим виліз, то такий сильний став і гарний, що й у світі такого більше нема.
Їде він далі і зустрічає по дорозі чоловіка. Привіталися вони, чоловік і питає:
— Куди, хлопче, їдеш?
— До царя дочку сватати.
— Бери й мене з собою.
— А хто ж ти?
— Я — Мороз. А ти хто?
— Я — Грубий Іванко. То їдьмо разом, їдуть вони удвох: то один їде, а другий іде, то другий сідає на коня. І здибують вони ще одного чоловіка.
— Куди, люди, йдете?
— До царя дочку сватати.
— А хто ви будете?
— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз. А ти хто?
— Я — Вітер. Беріть і мене з собою.
— То ходімо.
Ідуть вони далі й зустрічають ще одного чоловіка.
— Куди, люди, йдете?
— До царя дочку сватати.
— А хто ви будете?
— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз і Вітер. А ти хто?
— Я — Стрілець. Беріть і мене з собою.
— То ходімо.
Ідуть вони, йдуть і знову зустрічають чоловіка.
— Куди, люди, йдете?
— До царя дочку сватати.
— А хто ви будете?
— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз, Вітер і Стрілець. А ти хто?
— Я — Голод. Беріть і мене з собою.
— То ходімо.
Ідуть вони далі, й побачили лан капусти. А довкола капусти ходить чоловік зі спутаними ногами.
— Добрий день!
— Добрий день! Куди, люди, йдете?
— До царя дочку сватати.
— А хто ж ваш молодий?
— Я, Грубий Іванко. А це мої товариші: Мороз, Вітер, Стрілець і Голод. А чого ти спутаний?
— Бо як ідуть зайці в капусту, то я спутаний якраз добре їх доганяю.
— А як тебе звати?
— Сторож. Беріть мене із собою.
— То й ходімо.
Прийшли вони всі до царя. Вийшла царська прислуга, побачила їх коло брами та й запитує:
— Що ви, люди, хочете?
— Ми прийшли царську дочку сватати.
— Котрий же ваш молодий? — питають їх.
— От він, Грубий Іванко.
А Іванко — красень, а не хлопець!
Прислуга доповіла цареві. Цар вийшов, подивився та й каже:
— А це що за страховища? Коня в них заберіть, а їх усіх у Залізну кузню! Та напаліть кузню, щоб вони всі погоріли.
Заперли їх у кузню і так напалили, що залізні сіни почервоніли. Іванко, Сторож і Голод аж мліють від того жару. А Мороз і Вітер говорять:
— Хлопці, ви ще до дня будете замерзати.
Та як потисне Мороз, а Вітер як повіє, і стіни кузні з червоних стали синіми. Ще раз потиснув Мороз і ще раз повіяв Вітер — стіни білі зробились, аж інеєм вкрилися. Замерзають вони всі, б'ють у стіни ногами і кричать: «Ґвалт!» Приходить прислуга до царя зі скаргою:
— Вони у стіни б'ють, «ґвалт!» кричать, що замерзають.
Цар каже:
— Що це за люди такі? Випускайте їх. Зарубайте дванадцять корів, спечіть дванадцять печей хліба і привезіть дванадцять бочок води. Занесіть усе це в кузню, а тоді заведіть їх усіх туди і закрийте знов. Як за ніч усе це не з'їдять, на ранок — голови з пліч.
Занесли все у кузню і заперли їх там. «От тепер нам смерть. Як ми стільки з'їмо?» — думають вони. А Голод каже:
— Хлопці, ви наїдайтеся з вечора, бо до ранку дуже захочете їсти.
Сіли вони, попоїли добре і полягали спати. А Голод як узявся, то з'їв усе наварене й напечене, випив усю воду і навіть кістки пообгризав, тільки тріски з них лишилися.
Цар встає рано і каже прислузі:
— Ану, ідіть подивіться на них.
Пішла прислуга. А вони так б'ють у залізні стіни, що аж кузня трясеться, і кричать: «їсти!» Приходить прислуга до царя, розповідає про все, а він і каже:
— Та не може такого бути.
Пішов туди сам цар. Подивився — лиш тріски від кісток валяються. І каже цар:
— Є в мене баба, дуже бистра. Як хтось із вас принесе з нею разом води, то віддам свою дочку. А як відстане — голова з пліч.
А Іванко запитує:
— Хто із нас піде по воду?
— Я піду, — каже Капустяний Сторож.
А до криниці було дуже далеко. Бере Сторож відра і бере баба, і йдуть вони по воду. Набрали води і повертаються. А Іванко, Мороз, Голод і Стрілець посідали та й чекають. Несли, несли воду, а баба каже:
— Що нам, синку, цар! Сідаймо спочинемо.
Сіли вони спочивати. Сторож ліг та й заснув. Лиш руку одну задер. А баба відра вхопила і пішла. Іванко каже:
— Нема Сторожа, пропали ми.
— Зараз він прокинеться, — говорить Стрілець.
Та як прицілився, та як пустив стрілу, то так Сторожеві в пальця на руці
