Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

Під пекучим сонцем у к’янських чоловіків дуже хутко розгарячіли голови. У гніві й люті вони майнули в село, змастили свої заіржавлені рушниці, залягли на схилах і ну смалити по велетню! Луна вмить рознесла звістку по обох горбах.

Наполохалась Ізнелла: це ж, мабуть, на К’яну напав ворог, їх грабують і вбивають! А звідти до нас палицею докинути! Хутчій рятуватись, поки ще не пізно!

Чоловіки наказали дружинам:

— Зв’язуйте все добро, беріть дітей і виводьте худобу! Негайно вирушаємо!

Заплакали сполохані діти, заголосили жінки: всього не забереш, а своє добро тяжко кидати.

У селі знявся страшенний гармидер: чоловіки кричать, коні іржуть, ревуть корови.

Аж раптом якась твереза голова надумала інакше:

— Навіщо кидати хрящем усе, тяжкою працею нажите, коли можна пересунути горба з селом у безпечніше місце!

Всі кинулися здійснювати мудру раду. Позносили з усього села, які в кого були, мотузи, зав’язки, шворки, вуздечки, пояси і навіть шнурки від черевиків та й заходилися плести канат. А сплівши, обв’язали ним горба і ну тягти його з селом у бік моря.

Тим часом у к’янців вийшов увесь порох, і вони припинили стрілянину. А велетень як стояв, так і стоїть, мов укопаний!

— Покличмо лиш на допомогу ізнельців, — вирішили вони, порадившись. — Криниця-бо не тільки наша, а й їхня!

Вибрали трьох найвідважніших і найспритніших юнаків і послали їх до Ізнелли, наказавши якнайдальшою дорогою обійти велетня в долині. Ті невдовзі прибігли збілілі і вкрай розгублені.

— Все пропало! Настав нам кінець! — навперейми почали розповідати юнаки. — В Ізнеллі жодної живої душі немає. Весь горб обв’язаний товстим канатом, а за горбом якийсь страшний голос знай гукає: «Тягни — р-раз! Ану ще — р-раз!» Ізнельці перебираються в інше місце! Мабуть, цього велетня ніхто не спроможний подужати. Краще й нам тікати, доки не пізно!

Отож сплели й вони грубий канат, обперезали ним свій горб та й ну тягти його з селом деінде.

Хтозна, чим би це все скінчилося, якби не два хлопчаки — Чікко та Беппо. Вони прожили на світі вісімнадцять років на двох. А хлоп’ята це були — де не посій, то вродять. Чікко жив у К’яні, а Беппо — в Ізнеллі, а проте були з них приятелі — нерозлийвода. Якщо хлопчаки якоїсь ватаги наскакувати на Беппо, його обороняв Чікко, а як нападали на Чікко — за нього заступався Беппо. Коли ж ніхто не бився з ними, вони билися між собою.

Невдовзі перед тим, як біля криниці з’явився велетень, Чікко з Беппо разом знайшли старий іржавий обруч із якоїсь діжки. Зранку до вечора вони то нарізно, то в купі гасали за ним, а набігавшись, підкидали і ловили чи крутили, мов дзиґу. Аж надвечір, коли треба було вже вертатися додому, вони ховали обруч у потаємній схованці, неподалік від криниці. Так зробили хлопці й увечері перед згаданим переполохом. Отож, коли всі матері в обох селах похапцем ладналися переселятись, виносячи з домівок найпотрібніше та найдорожче, кожен із хлопців згадав і про свій скарб.

«Треба хутчій забрати обруч», — подумав Чікко.

«Треба мерщій побігти й схопити обруча», — майнуло в голові у Беппо.

Кинулись вони обоє щодуху по свій обруч та й зійшлись коло криниці, не чуючи ніякого лиха.

Стрілись хлопці та й засперечалися, кому має належати обруч. Сперечались, сперечались, доки, звісно ж, не поскублися як слід і не поламали обруча на шматки, видираючи один в одного з рук. Аж тоді, рюмсаючи, кожен потюпав додому.

— Ти де це вештаєшся, коли он переселятись треба! — стріла вдома Чікко його мати.

— Коло криниці, — відповів Чікко.

— Коло криниці? — жахнулася мати. — І тебе не вхопив велетень?

— Який там велетень? — відповів Чікко. — То ізнельці, щоб прогнати гайворонів, поставити опудало.

Як зачули таке к’янці — й канат випустили з рук.

— А ти де це був? — запитали ізнельці Беппо.

— Біля криниці, — відповів той.

— Як — біля криниці?! І вороже військо не взяло тебе в полон?

— Яке там військо! — відповів Беппо. — То к’янці стріляли в наше опудало.

Ізнельці тільки зиркнули один на одного та й посунули мовчки додому. Отак і зосталось усе на колишніх місцях — і К’яна, й Ізнелла, і опудало біля криниці.

У місті Мессіні, неподалік від берега Мессінської протоки, стояла колись бідна хатина. В тій хатині жила вдова рибалки з сином-одинаком, якого звали Кола.

Хлопець народився й зростав біля моря. Море було йому як рідна домівка. Проте його мати боялася моря, бо воно забрало в неї батька й брата, а згодом і чоловіка. Тож тільки було відпливе Кола від берега, як мати вже й гукає.

— Сину, вернись! Вернись мені зараз!

І Кола завжди вертався.

Та одного разу, коли мати покликала його, він тільки засміявся, помахав рукою і поплив далі.

Тоді мати зопалу гукнула йому вслід:

— Коли тобі море дорожче за матір, то й живи собі в ньому, як риба!

Звісно, мати не зичила синові зла. Вона просто розсердилась, що хлопець її не послухався.

А трапилося так, що ті слова почув лихий чаклун, і Кола справді перейшов жити до риб у море.

Сердешна мати чекала-чекала сина та й не дочекалася — з горя заслабла і за кілька днів померла.

Стала пусткою самотня хатина коло берега Мессінської протоки і ще дужче похилилась. Та щороку в той день, коли мати промовила необачні слова, Кола підпливав до берега й сумно дивився