Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

воно за така чудова сторона, де всі такі розумні? Зібралось четверо найбільш цікавих синьйорів та й поїхали до тієї «сторони». Приїжджають, глянули та й очам своїм не повірили: убоге з убогих, брудне й темне село, де навіть читати й писати майже ніхто не вміє. Але не могли ж такі панове відверто визнати, що якийсь зовсім неписьменний селянин зумів їх так спритно перехитрити. Тому, коли вони вернулися до королівського палацу, то серед друзів і знайомих повели зовсім іншу мову:

— Ох, якби ж ви тільки бачили, що то за містечко! Невелике, зате таке чепурне, а яке гарне та культурне!

Незабаром гультяйське життя при дворі неабияк набридло Бортоло, адже він не звик байдикувати. Тільки-но в нього набралось чималенько грошей, він розпрощався з усіма та й поїхав назад у своє село. Там Бортоло щонайперше віддав громаді гроші, за які він їздив мандрувати. Потім, як і обіцяв, надав допомогу всім убогим селянам. А ввечері до нього посходилися друзі. Бортоло, сидячи коло печі й пахкаючи люлькою, розповів їм про свої пригоди.

— Що й казати, я радий, що дотримав свого слова і допоміг бідним моїм землякам. А яка ж нудьга жити при дворі й годинами висиджувати у м’якому кріслі та розмовляти з королем і королевою! Всі, звертаючись до мене, називали мене тільки «ясновельможний синьйоре», «ясновельможний синьйоре». І якби я вчасно не накивав звідти п’ятами, то, чого доброго, й сам повірив би, що я такий поважний!

Дарунки феї Кренського озера

У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось їх годувала.

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше потерпав від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:

— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.

— Гаразд, ми підемо, — відповіли одинадцять синів, — тільки нехай найменший наш брат, Франческо, зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческо, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

— Навіщо нам такий тягар волікти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать — прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардинії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

— Згода, попливімо до Сардинії! — підхопили всі брати. Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

— Доведеться комусь із вас, — каже братам Анджело, — ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

— Е, ні! — верескнув Лоренцо. — Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

— Аякже! — відказав Анджело. — Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческо?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м’яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті, прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що