Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки
Обвів старий зброєносець очима понурих батьків та вмитих гіркими слізьми матерів, подумав і сказав:
— На скарбах, захованих у замку, лежить закляття. Я вірно оберігав їх не один десяток років, бо так наказав мені синьйор. Одначе вони нікому не принесли щастя — ні мені, ні моєму синьйорові, ні тим, хто володів ними до нього. Може, саме зараз настав час, коли золото й самоцвіти справді допоможуть тим, хто потребує і заслуговує допомоги? Я не відчиню вам дверей склепу. Я дам вам саме стільки коштовностей, скільки треба, щоб знов відбудувати К’япаццу і відшкодувати усі ваші збитки. Коли мій синьйор від’їздив, він мене попередив: якщо хоч найменша часточка скарбів побачить світло дня, я тієї ж таки хвилини помру. Нехай і так! Я вже своє прожив.
Рінальдо подався до склепу й виніс звідти повний мішок золотих монет. Побачивши таке багатство, жінки втерли сльози, а чоловіки випросталися й повеселішали. Старий, усміхаючись, мовив:
— Я все ж таки не марно зберігав скарби!
То були останні його слова. Тієї ж миті він упав на кам’яну підлогу зали й помер.
Великодушний зброєносець подарував селянам К’япацци тільки малу частину тих скарбів, які лежали в склепах замку. Де ж ділося те багатство, що залишилося після цього, так ніхто й не знає. Кажуть, ніби воно обернулось на череп’я і вугілля: адже замок відтоді занепав та позавалювався. Туди вже боялися навіть заходити. Хіба що який відчайдушний селянин іноді завезе й сховає в башті сіно, щоб не змокло під час зимових дощів.
«Гей, заведи коня!»А тепер послухайте, діти, ще й таку бувальщину. Одружився візник Петруччо, привів по весіллю молоду дружину до своєї господи та й каже:
— Тепер ми з тобою, Розіно, житимемо на славу! Я працюватиму, а ти господарюватимеш удома. Роботи я не боюся — з досвітку до ночі поганятиму коня, як буде треба. Та коли вже я приїду додому — то край! Тут усе робиш ти. Тільки-но під’їду возом до воріт і гукну: «Гей, заведи коня!» — щоб ти негайно вибігала з хати.
— Отакої! — сказала Розіна. — Чого б це я з конем панькалася?
— А ти ж як думала? Його ж треба розпрягти, нагодувати, напоїти! Отож, тільки-но я гукну: «Гей, заведи коня!», щоб ти…
— І не торкнуся я твого коня! — відповіла йому Розіна. — Не того мене вчили батько й мати.
— Дарма, — вів своєї Петруччо. — Я тебе всьому навчу. Заведеш коня у двір…
— Не заведу! — відрубала Розіна.
— Як-то не заведеш, коли я гукну: «Гей, заведи!..»
— Ти гукнеш, а я візьму та й не вийду.
— Слухай, Розіно, не гніви мене, краще заведи коня!
— Не заведу! — вперто відказала Розіна. Тут Петруччо вже не втерпів та як крикне:
— Заведи, кажу!
— Не заведу!
— Не заведеш?!
— Не заведу!
На крик збіглися сусіди й заходилися розпитувати молодят:
— Що тут у вас діється? Чого ви сваритесь?
Петруччо й розповідає:
— Та ось дружина не хоче мені допомагати. Я їй кажу: «Заведи коня», а вона: «Не заведу»…
— Як вам не соромно сваритися через такі дрібниці! — озвався старий Джузеппе. — Коли вона не хоче завести, то дайте я вам заведу того коня. Де він у вас?
— Та, бачите, — затнувся Петруччо. — Коня в нас поки що нема. Я лише збираюся його купити.
Оглавление Тредічіно Гарпалеоне Графова борода Кмітлива дівчина Безжурний швець Юшка з камінців Котенята «Оце тобі сім!» Преццемоліна Массаро Правдивий Три помаранчі У нашій стороні Дарунки феї Кренського озера Опудало Кола-риба Вогонь, Вода і Честь Королівський сокіл Веселий Монакіккіо Озеро Гандзіррі Лиха Доля Цеглина та віск Той, що виходив тільки вночі Кальтанісеттський пастушок Джеппоне Генерал Фанта-Гіро Чотирнадцятий Скарби К’япацци «Гей, заведи коня!»
