Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть - Микола Остоу
«Ясна річ, я маю допомагати людям не тільки завдяки магії, — подумала вона, з роздратуванням поглянувши на стос листів дописувачів рубрики «Спитай у Фібі». Взявши навмання один з верхніх листів, вона розгорнула його і почала читати.
Люба Фібі!
У мене виникла проблема, і я сподіваюся, що ти допоможеш мені її подолати. Мій чоловік вважає, що я якась нерозсудлива, тож хотілося б почути і твою думку.
Недавно я повернулася в батьківську оселю на святкування тридцятої річниці від закінчення школи. Мушу сказати, що повернення до рідної домівки — це завжди стрес, а в моєму випадку до нього ще й додався стрес від спілкування з матінкою, з якою протягом останніх п’ятнадцяти років я бачилася дуже рідко.
Розумієш, ми з чоловіком, відразу ж як побралися, приїхали з Небраски, де я народилася і виросла, до Сан-Франциско. Живемо ми щасливо, але грошей у нас завжди обмаль. Саме тому я і не мала змоги бачитися з матусею так часто, як мені хотілося б.
їй це аж ніяк не подобається, і я підозрюю, що вона образилась на мене навіть сильніше, аніж удає.
Тому я аніскілечки не здивувалася, дізнавшись, що вона перетворила мою колишню дитячу кімнату на щось на кшталт швацької майстерні! (Нам з чоловіком довелося спати на висувній кушетці у вітальні.)
Не подумай, що це нововведення мене якось образило. Насправді мене образило те, що мати — навіть не питаючи мене — усі мої іграшки віддала якійсь благодійній організації. Коли ж я висловила свою образу, вона відказала, що правильно вчинила, бо ті іграшки і так займали багато місця.
Розумію, що вона має рацію, але ж я також маю рацію! Бо то були не просто іграшки, то були мої спогади! Може, вони і справді займали багато місця, але вона ж могла б попередити мене, і я б забрала ці іграшки до себе! Немає більше мого улюбленого ведмедика, подарованого мені на чотириріччя! Він зник назавжди, канув у Лету, разом із іншими іграшками-спогадами.
Я намагалася спокійно все пояснити матері, але вона просто не хоче мене зрозуміти. Може, це зі мною щось не так? Може, це я чогось не розумію? Хотілося б почути твою пораду.
Заздалегідь вдячна тобі,
Одна сентиментальна пані з Сан-Франциско.
Фібі відклала вбік лист і з подивом відзначила для себе: дивовижно, наскільки проблеми її дописувачів тотожні до тієї психічної травми, яку вона сама пережила у своєму житті. Хоч вона була відьмою, це не завадило їй усвідомити, наскільки сильною буває прив’язаність людей до домівок, до свого дитинства і до спогадів про нього. Тож як вона могла звинуватити «сентиментальну» дописувачку в надмірній емоційності, якщо реакція її та сестер на всі химерні халепи, що траплялися в їхній домівці, були не менш емоційними?
Коли Фібі згадала про домівку, їй відразу ж захотілося туди повернутися, захотілося навіть сильніше, аніж будь-коли. На якусь мить вона задумалася, а потім присунула до себе клавіатуру і почала друкувати відповідь:
Шановна сентиментальна дописувачко!
«Нерозсудливість» — це надто сильне визначення для глибинних людських емоцій!
Хоча я й розумію точку зору вашого чоловіка і вашої мами (якщо ці іграшки були для вас такими дорогими, то чому ви не забрали їх з собою раніше?), ще краще розумію я, який потужний емоційний зв’язок єднає вас із вашим минулим. І дійсно, треба було вашій матусі порадитися з вами, перш ніж віддавати іграшки доброчинній організації.
Може, це слабка втіха, але річ у тім, що тепер ваші іграшки дають можливість і іншим малюкам сформувати їхні власні дитячі спогади. А ці спогади, як ви самі добре розумієте, відіграють дуже важливу роль у формуванні особистості.
Тимчасом, може, вам варто зосередитися на якихось інших способах відновлення добрих стосунків з вашою матінкою — способах, які обійдуться вам дешевше, аніж авіаквиток, і які допоможуть створити нові приємні спогади на прийдешні роки?
Фібі зітхнула і кілька разів перечитала листа, час від часу потираючи очі, що вже почали поболювати від яскравого світіння монітора. «А чи не занадто емоційно я висловилася, чи не стане від того моя відповідь дещо упередженою?» — подумалось їй. Але думати про це вже не було часу. Лист, на який вона щойно спромоглася дати відповідь, був лише краплиною в морі. Попереду її чекала купа роботи.
Поглянувши на годинник, Фібі здивувалася: була вже пізня година. Вона збагнула, що сьогодні з цією зливою листів уже не впорається.
«Час іти додому», — подумала Фібі й грюкнула на стіл ключі та сумочку. Вона вимкнула ноутбук і засунула його у чохол.
— Я вдома, — вигукнула Фібі, кинувши сумочку та ключі на полицю в передпокої. — Дозвольте доповісти, що на сьогодні з особистими контактами покінчено. Вам, дівчата, неодмінно сподобаються матеріали про Холівелл Менор, які я накопала у бібліотеці. Будьте певні — у нашому будинку мешкало не одне покоління Холівеллів і всі залюбки чаклували!
— А я, взагалі-то, в цьому завжди була певна, — вигукнула Пейдж із вітальні. — Але все одно хотіла б побачити, що ти там роздобула. — Ставши відьмою, Пейдж прагнула дізнатися якомога більше про своє магічне ремесло. Тому екскурс в історію Холівелл Менор був для неї особливо цікавим.
Фібі увійшла до вітальні з копіями газетних повідомлень. Вона не мала жодного сумніву, що Пейдж дуже сподобаються найхимерніші з тих історій.
— Ось, тримай. — Вона поклала стос роздруківок на десертний столик перед Пейдж. — Це цікавіше, аніж розділ світських скандалів у «US Weekly». — На мить вона замовкла, насолоджуючись тишею раннього вечора. — А куди всі поділися?
— Пайпер з Ваятом ходили на збори «Мама і я», — пояснила Пейдж, злегка насупившись. Пайпер уже встигла розповісти їй про чергову витівку Ваята і про підозрілу настирливість учасниць клубу в бажанні наступне засідання провести у їхньому будинку.
— Стривай, там щось було не так? — спробувала здогадатися Фібі.
— Ваят не пропускає жодної слушної нагоди продемонструвати свої магічні здібності, — пояснила Пейдж. — Нехай Пайпер сама тобі про все розповість.
Утім, вони з Ваятом нагорі — сплять. А Лео знову подався на раду
