Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

Не вагаючись більше, він швидко підійшов до кімнати Маретти і зазирнув усередину. Першим, що впало йому в око, було ліжко. Його не розбирали. Кімната була порожня.

Щось холодне крижаною хваткою стиснуло його серце, і потяг, якому він більше не намагався опиратися, підштовхнув його до сходів. Це було більше ніж потяг — це була потреба. Крок за кроком він спускався, тримаючи руку на рукоятці кольта.

Він досягнув нижнього поверху, який був і досі освітлений, і за один-два кроки опинився перед дверима, що відчинялися до великої вітальні. Двері були прочинені, у кімнаті так само горіло світло. Без жодного звуку Кент наблизився й зазирнув усередину.

Те, що він побачив, стало для нього полегшенням і потрясінням водночас. Біля краю довгого столу, над яким висіла величезна мідна лампа, стояла Маретта. Вона стояла в профіль до нього. Він не бачив її обличчя. Її розпущене волосся хвилями обрамляло його, відблискуючи в світлі, наче багатий соболевий каптур. Вона була жива, в безпеці, і все ж поза, у якій вона завмерла, дивлячись униз, вразила його. Він був змушений наблизитися ще на кілька сантиметрів, перш ніж побачив, на що вона дивиться. І тоді його серце завмерло.

Скорчившись у своєму кріслі, з відкинутою назад головою (жахлива мертвотність його обличчя опинилася просто перед очима Кента) сидів Кедсті. І за мить Кент усе зрозумів. Так виглядають лише мерці.

Скрикнувши, він увійшов до кімнати. Маретта навіть не ворухнулася, але перевела погляд із Кедсті на нього, і з її горла вирвався стогін у відповідь. Для Кента це було наче бачити мерця у двох іпостасях. Маретта Редіссон, жива і здорова, була біліша за Кедсті з його типовою впізнаваною блідістю мерця. Вона мовчала. Один раз сплакнувши, вона не видала більше ні звуку. Просто дивилася. І Кент із ніжністю промовив її ім’я, дивлячись у її великі широкі очі, які палали мукою та розпачем. Потім, наче зачарована і приголомшена, вона знову перевела погляд на Кедсті.

Кент теж обернувся до інспектора — і в ньому разом прокинулися всі інстинкти, притаманні мисливцю за втікачами. Руки Кедсті безвольно звисали з крісла. На підлозі під його правою рукою валявся автоматичний кольт. Його голова була закинута так далеко за спинку крісла, що здавалося, ніби шия зламана. На його чолі, близько до коротко стриженого сталево-сірого волосся темніла червона пляма.

Кент наблизився і схилився над ним. Він бачив смерть забагато разів, щоб не розпізнати її тепер, але рідко коли бачив обличчя настільки викривлене й спотворене смертю, яке було зараз у Кедсті. Очі мерця були широко розкриті й вирячені у скляному погляді. Його щелепа відвисла. Його…

Кров захолола в жилах Кента. Кедсті вдарили по голові, але вбив його не удар. Після того він був задушений на смерть. А знаряддям, яким його задушили, було ПАСМО ЖІНОЧОГО ВОЛОССЯ.

У наступні кілька секунд Кент не міг рушити з місця, і не зміг би, навіть якби платою за бездіяльність було його життя. Адже цей предмет на горлі і грудях Кедсті докладно розповів йому, що тут відбулося. Пасмо було довгим, і м’яким, і блискучим, і чорним. Воно двічі оберталося навколо горла Кедсті, і вільний кінець звисав з його плеча, СЯЮЧИ ПІД ЛАМПОЮ, НАЧЕ КЛАПТИК РОЗКІШНОГО СОБОЛИНОГО ХУТРА. Те ж порівняння — з оксамитовим соболем — спало йому на думку раніше, коли він стояв у дверях, дивлячись на Маретту. І зараз він подумав про те саме. Чоловік торкнувся пасма, він узяв його в свої пальці, він зняв його з шиї Кедсті, на якій воно залишило глибоко вдавлені кільця. Пасмо звисало з його пальців на всю свою довжину. Він повільно розвернувся обличчям до Маретти Редіссон.

Ще жодна людина в світі не дивилася на нього такими очима. Не вимовивши ані слова, вона простягнула руку, і Кент віддав їй знаряддя вбивства. А наступної миті вона обернулася, стиснувши горло рукою, і вийшла у двері.

Він чув, як вона непевним кроком підіймається сходами.

Роздiл 18

Кент не рухався. Всі його відчуття ніби відмовили — він майже фізично нездатний був відчувати будь-які емоції, окрім жаху й потрясіння. Чоловік невідривно дивився на сірувато-біле спотворене обличчя Кедсті, коли почув, як зачинилися двері в кімнаті Маретти. З його губ зірвався скрик, але він не чув його й не усвідомлював, що кричить. Його тіло охопило несподіване тремтіння. Він не міг не вірити, адже докази були очевидні. Стоячи позаду його крісла, Маретта Редіссон ударила інспектора поліції тупим предметом. Удар оглушив його. А після того…

Він провів рукою по обличчю, мовби намагаючись зняти пелену з очей. Те, що він побачив, було неможливим. Те, про що свідчили докази, було неможливо. Опираючись нападу, рятуючись від смертельної небезпеки, захищаючи честь або кохання, Маретта Редіссон цілком здатна була вбити. Але підкрадатися до жертви зі спини… Годі й думати! Але ж бійки не було. Навіть пістолет на підлозі свідчив про це. Кент підібрав зброю й глянув ближче. І знову несвідомий крик розпачу напівстогоном вирвався з його грудей. На рукояті кольта була пляма крові й кілька сивих волосків. Кедсті оглушили його власною зброєю!

Кент поклав пістолета на стіл. Йому в око впав блиск чогось металевого з-під краєчка газети, і він витягнув невідомий предмет з його схованки — це виявилися довгі кравецькі ножиці, якими послуговувався Кедсті, готуючи альбом газетних вирізок й офіційні звіти. Це була остання ланка у добірці безжальних доказів — пістолет із недвозначною плямою, ножиці, пасмо волосся і Маретта Редіссон. Він відчув раптове запаморочення. Кожен нерв його тіла здригнувся від потрясіння, і коли шок минув, Кент відчув, що вкривається потом.

Реакція настала швидко. Це брехня, сказав він собі. Докази неправдиві. Маретта не могла скоїти цього злочину — так, як цей злочин розгортався перед його очима. Щось ховалося від його уваги, щось, чого він не бачив, не міг побачити. За мить він уже був колишнім Джеймсом Кентом. Роками відпрацьовані навички розшуку, наче бувалі треновані солдати, миттєво стали до служби. Він знову бачив перед собою Маретту, бачив, як вона дивилася на нього, коли він увійшов до кімнати. Те, що було тоді в її широко розкритих очах, свідчило