Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд

в тому, як вона опустилася в оббите шкірою крісло з високими підлікотниками, колись улюблене крісло для читання інспектора Кедсті. Дівчина була помітно втомлена, і на якусь мить Кентові здалося, що вона от-от розридається. Її пальці нервово теребили блискучий кінчик коси на колінах, і більше, ніж будь-коли, він думав, яка ж вона струнка й беззахисна та водночас захопливо безстрашна, яка незламна — наче всередині неї палає могутній вогонь. Зараз полум’я тієї внутрішньої сили сходило нанівець, наче сам вогонь згасав. Але коли вона знову підняла очі, глянувши на нього зі свого великого крісла, він збагнув, що за цим вогником дитячої безпосередності ховається той самий вогонь, живий і незгасний. І знову для нього вона перестала бути жінкою. У цих широко відкритих, дивовижно блакитних очах він бачив душу дитини. Двічі перед тим траплялося йому спостерігати це диво, і тепер воно заворожувало його, як тоді, коли він уперше побачив її в дверях лікарняної палати. І, як тоді, воно повільно змінювалося на очах, і ось уже вона знову була жінкою, яку відділяла від нього стіна неприступності. Але гостра туга в її душі лишалася, розкриваючись перед ним, і все ж безмежно далека від нього, наче сонце.

— Хотіла б я відповісти на ваші запитання, — тихим втомленим голосом промовила вона. — Хотіла би, щоб ви знали, бо я… я безмежно довіряю вам, Джимсе. Але я не можу. Це неможливо. Це немислимо. Якби я… — вона зробила безпомічний жест. — Якби я все вам розповіла, ви б мене розлюбили. А я хочу подобатися вам… до тих пір, як ви відпливете на північ із мсьє Жаном та його командою.

— І коли я зроблю це, — майже з люттю скрикнув Кент, — я знайду це місце, яке ви називаєте Долиною Мовчазних Людей, навіть якщо на це піде все моє життя.

Йому радісно було бачити, як її очі раптом спалахнули від задоволення. Вона не намагалася цього приховати. Які б почуття не опановували Маретту, вона виявляла їх щиро й природньо, без жодної сором’язливості, що викликало в нього майже благоговійне обожнювання. І зараз їй було приємно чути те, що він щойно сказав. Про це неприховано свідчили її пломінкі очі й напівусмішка на вустах. А тоді вона промовила:

— Я рада, що ви почуваєтеся саме так, Джимсе. І, гадаю, ви її знайдете… з часом. Адже…

Її маленька хитрість — невідривно дивитися, ніби щось у ньому намагаючись розгледіти чіткіше, — навіювала йому почуття більшої безпорадності, ніж якби він справді був її рабом. Неначе в такі моменти дівчина забувала, що він зроблений з плоті й крові, і зазирала йому в серце, аби побачити, що в ньому, перш ніж заговорити знову.

А тоді вона сказала, все ще тереблячи в пальцях кінчик коси:

— Ви знайдете її… напевно… бо ви не з тих, хто легко здається. Розповісти вам, чому я прийшла відвідати вас у лікаря Кардіґена? Це була цікавість… здебільшого вона. Але чому я цікавилася долею людини, яку ви звільнили, — це одна з речей, яких я не можу вам розповісти. А ще я не можу розповісти вам, навіщо приїхала до Пристані. І жодного слова про Кедсті. Можливо, настане день, коли ви дізнаєтесь. І тоді ви мене розлюбите. Адже майже чотири роки до нашої зустрічі я перебувала у відриві від світу. То було жахливе місце. Воно виїло мені серце й душу своєю потворністю, самотністю, порожністю. Ще трохи — і я вмерла б. А тоді сталися події, що привели мене сюди. Можете вгадати, де я була?

Він похитав головою.

— Ні.

— Для всіх інших то було чарівне місце. Монреаль.

— Ви навчалися там у школі? — припустив він.

— Так, у приватній школі «Вілла Марія». Мені тоді навіть шістнадцяти не виповнилося. Там були добрі люди. Гадаю, вони мене любили. Але щоночі я повторювала одну молитву. Ви знаєте, чим є Три Ріки для нас, північан. Атабаска — бабуся, Невільнича ріка — матір, а Маккензі — донька, завжди за ними доглядає богиня Ніска, Сіра Гуска. І я молилася про те, щоби повернутися до них знову. У Монреалі скрізь були люди, всюди люди, тисячі й десятки тисяч людей — так багато, що я почувалася самотньою й пригніченою і хотіла забратися звідти. Бо в мені тече кров Сірої Гуски, Джимсе. Я люблю ліси. А божественний дух Ніски не живе в Монреалі. Її сонце там не сходить. Місяць там уже не той. Квіти там — не її квіти. Вітри розповідають зовсім інші історії. Повітря зовсім інакше. Люди, що дивляться на тебе, дивляться по-іншому. У далеких низинах Трьох Рік я любила чоловіків. Тут же я навчалася їх ненавидіти. А потім дещо сталося. Я приїхала до Пристані Атабаска. Я прийшла відвідати вас, адже…

Вона міцно стиснула руки на колінах.

— Адже після всіх чотирьох жахливих років ви були першим чоловіком, що трапився мені, з тих, хто грає велику, захопливу, чесну гру до кінця. Не питайте мене, як я це з’ясувала. Будь ласка, не питайте мене ні про що. Я кажу вам усе, що ви можете знати, усе, що вам НАЛЕЖИТЬ знати. Але я з’ясувала. А тоді я дізналася, що ви не помираєте. Кедсті мені сказав. А під час розмови з вами я зрозуміла, що будь-яку гру ви гратимете чесно, і вирішила вам допомогти. Ось чому я вам усе це кажу — просто щоб ви знали, що я вірю у вас, і ви не маєте права ламати цієї віри. Не маєте права намагатися знати про мене щось більше. Ви маєте й далі грати за правилами. Я граю свою гру, а ви повинні грати свою. І щоб зіграти її чисто, ви маєте поїхати з командою Лазеля і залишити мене в Кедсті. Ви повинні забути, що трапилось. Ви повинні забути те, що МОЖЕ трапитись. Ви не в змозі мені допомогти. Можете лише завдати мені шкоди. Але якщо… одного дня, набагато пізніше… вам удасться знайти Долину Мовчазних Людей…

Він чекав. Серце гупало, наче барабан.

— Я можу… бути там, — завершила вона зовсім тихо — майже пошепки.

Йому здалося, що вона дивиться не в його напрямку, а кудись удалину. А потім вона посміхнулася, не до нього — усмішка вийшла трохи безнадійною.

— Гадаю, я буду розчарована, якщо не знайдете, — сказала вона тоді й подивилася на нього. Її очі були чисті, мов блакитні квітки, від яких вони взяли колір. — Вам відома величезна Сірчана Земля за Форт-Сімпсоном, на захід між