Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик

казці оповідається, що за скляною горою знаходиться держава, «де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають» («Про двох братів і пшеницю, що двічі на рік родила»). Вершина, якої ніхто не бачив, теж виявляється потойбічним світом. Такими мотивами ці гори дуже нагадують похоронні кургани. Герой казки «Про гору, що верхом сягала неба» після важких випробувань, «думав, що помер і вже попав на другий світ», а виявилось, що він опинився на таємничій горі, на вершині якої ріс дивний сад з птахами, чарівним колодязем та деревами, на яких росли плоди «в сто разів добріші, смачніші тих, що на землі». Ця гора була настільки високою і далекою від світу людей, що з неї землі навіть видно не було.

Риси культу води постають у мотивах мертвої, живої та цілющої води (перша — вмертвляє; друга — оживлює, навіть, коли покропити нею, зрощує куски порубаного тіла; третя — зціляє рани). «Безногий суху паличку в воду встромив, а вона враз розпускатися стала, зазеленіла вся. Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами» («Іван Голик і його брат»). Поширений образ молодильної води: «В одному краї царював ста-рий-престарий цар. А йому приснилося, що там і там, у дворі одної осиротілої принцеси, є такий колодязь, що хто з нього нап'ється і ще помиється водою, стане таким молодим, якби йому було лиш двадцять років» («Колодязь із молодильною водою»). Головний персонаж казки «Про гору, що верхом сягала неба», напившись води з криниці у гірському саду, почав розуміти мову звірів, птахів, комах — усього живого; а герой «Казки про Іллю Муромця», напившись води від старців, відчув таку силу, «що коли б у сиру землю встромити кільце, то взявся б за те кільце та всю землю й перекинув би». У народних казках часто зустрічаються образи чарівного джерела, напившись з якого, герой стає твариною; та чарівної криниці, стрибнувши в яку, можна потрапити в царство морського царя.

Іноді водна стихія поєднується з вогненною, зокрема в образах вогняної води (вогняного озера чи вогняної річки, біля якої живе змій), чи мертвої води: «...я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода! Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум'ям» («Іван Голик і його брат»). Деколи ці стихії як втілення антагоністичних образів протидіють одна одній: герой перетворюється у дощ, а супротивник — у вогонь, і так ведуть двобій: «Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Вогонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить... Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіялася геть, і лишилася на місці лише купа попелу». («Про легіня, що повернув людям сонце, місяць і зорі»).

Але зустрічаються й випадки, коли ці стихії не протидіють, а доповнюють одна одну: «Ох звелів наносити дров, положив на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна углина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, — наймит знов став живий». Ох зробив так тричі, після чого «з ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні задумать, ні згадать, хіба в казці сказать» («Ох!»).

Вогонь в народному епосі, як і в системі обрядів, постає очищаючою силою. Герой казки «Шовкова держава» вбив бабу-лиходійку, її кросна порубав і спалив, а «як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум'я», але невдовзі «з вогню вискочила кістка і стала тою ж самою бабою, що ткала. Володимир ухопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити: — Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа». Отже, вогонь, як і вода, має в казках очищаючу силу; він теж служить межею між світами, і героєві у своїх випробуваннях не раз доводиться проходити через полум'я. Чарівним виступає й образ кузні та диво-коваля, що своїми вміннями здатний перемогти Кощія чи Бабу-Ягу.

З цією стихією пов'язаний широко відображений в чарівних казках культ печі. Найчастіше він представлений образом Баби-Яги, що постає берегинею вогнища (сидить на печі, згрібає попіл та сажу, літає на кочерзі, лопаті чи віникові, які є атрибутикою домашнього вогню, асоціюється з богинею потойбіччя Мокош). Рідше зустрічається образ чарівної печі. Так, у казці «Про дідову та бабину дочку» у різних її варіантах головній героїні по дорозі в лісі чи підземному царстві, в яке вона потрапляє, стрибнувши у колодязь, зустрічається стара піч, що людським голосом просить її почистити, обмазати та розпалити; або ж диво-піч, що сама пече хліб чи пиріжки, які просить витягти. За хорошу роботу (пошану до вогнища, духів предків) позитивна героїня винагороджується, а негативна за зневагу печі карається.

Образ печі часто поєднується з образами диво-хліба, чарівного зерна, що є відголоском поклоніння хлібові. Царівна-жаба з однойменної казки випікає незвичайний коровай із зображенням звірів, птахів та небесних палаців. А двобій героя й антигероя нерідко відбувається на тоці з золотим зерном.

У чарівних казках велика увага приділяється небесним світилам та природним стихіям. М. Костомаров вказував на дуже древній міфологічно-казковий мотив, за яким Іван йде шукати сонце, щоб розпитатись, чому воно міниться три рази на день. Прийшовши у Сонцеву хату, він від Сонцевої матері отримує відповідь: «Є в морі прекрасна Анастасія: коли я зійду, вона на мене бризне водою, я засоромлюсь і почервонію; коли ж я зійду на висоту і погляну на весь світ, мені стане весело; а коли заходжу, Анастасія знову бризне на мене морською водою, і я знову почервонію». Дослідник стверджував, що образи Сонцевої матері та Сонцевої коханої наближають цей твір до міфічної оповіді.

У багатьох творах сонце, місяць та зорі постають як священні, за них ведеться боротьба між різними силами (як у казці «Про легіня, що повернув людям сонце, місяць і зорі»). Герої казок, опинившись у безвихідному становищі, звертаються за порадою до природних стихій, ідуть шукати їх житло, гостюють у них.