Натюрморт із вудилом - Збігнєв Херберт

У всі періоди тюльпанової манії — не лише під час фатального епілогу, а й у дні її переможної ейфорії — траплялися малі й великі людські драми. З-поміж багатьох, які збереглися у людській пам’яті, ми вибрали одну. Тему, наче живцем вийняту з оповідань Чехова.

Спілка квітникарів у Гарлемі була стривожена сенсаційною звісткою, яка впровадила всіх у стан гарячкового збудження. Отож, якийсь убогий, нікому не відомий швець із Гааги виростив незвичайний ґатунок тюльпана, названий Чорним. Вирішили діяти негайно, тобто вивчити справу на місці і, якщо це тільки можливо, здобути екземпляр. П’ятеро зодягнених у чорне панів увійшли до тьмяної кімнатки шевця. Починаються торгові переговори, дуже дивні переговори, бо панове з Гарлема грають роль добродіїв, які нібито із чистої філантропії прийшли сюди, щоб допомогти убогому ремісникові, а водночас не можуть приховати, що їм дуже важливо заволодіти Чорним Тюльпаном. Маестро копила і дратви зорієнтувався у ситуації, він намагається вторгувати максимальну ціну. Торговиця торговицею, врешті оборудка узгоджена у сумі в 1500 флоринів — справді неабиякій. Мить! щастя убогого шевця.

А тепер несподіванка, яку в драмі називають кульмінацією. Покупці кидають придбану за таку значну ціну цибулини на землю і люто топчуть її ногами та чавлять. «Йолопе, — кричать вони остовпілому латачеві черевиків, — ми також маємо саджанець Чорного Тюльпана. А крім нас — ніхто на світі! Їх не має жоден король, жоден імператор, жоден султан. Коли б ти зажадав за свою цибулину 10 000 флоринів, а до того ще пару коней, ми б заплатили, не сперечаючись. І ще затям собі: вдруге в житті щастя тобі не всміхнеться, бо ти нездара». І виходять. Швець поволікся хитким кроком на своє піддашшя, ліг у ліжко, накрився плащем і віддав Богу душу.

Тюльпанова манія — найбільше з відомих нам ботанічних безумств — була епізодом, вписаним на маргінес Великої Історії. Ми вибрали її невипадково. Варто чесно визнати: ми маємо дивне уподобання до представлення шаленств поза межами здорового глузду і любимо займатися катастрофами на тлі лагідного краєвиду. Є однак причини, значно важливіші, ніж нерозважливі особисті чи естетичні схильності. Бо хіба ж описана афера не нагадує інші, ще страшніші шаленства людства, які полягають у нерозумній прив’язаності до однієї ідеї, одного символу, однієї формули щастя?

Тому не можна поставити великої крапки на даті 1637 рік, і визнати справу безповоротно закритою. Нерозсудливо вимазувати її з пам’яті чи зараховувати до незрозумілих дивацтв минулого. Якщо тюльпанова манія була різновидом психічної епідемії, — а саме так ми насмілюємося судити про неї, — існує ймовірність, яка межує з певністю, що котрогось дня у тій чи іншій іпостасі вона знову навідає нас.

У якомусь порту Далекого Сходу вона саме сходить на поклад.

«Надсилаю тобі манекен для малярських студій, але без підставки, позаяк вона була надто важка й завелика для скрині; за невелику суму грошей ти зможеш її собі доробити. Користуйся цим манекеном, не дозволяй йому стояти без діла, як це траплялося тут, але рисуй пильно, зокрема великі, жваві групи постатей, за що Пітер де Молейн так тебе любив. Якщо малюватимеш, малюй речі сучасні, сцени з життя, то робиться найшвидше, і будь наполегливим, щоб завершити розпочаті полотна, за що, з поміччю Божою, тебе любитимуть, як любили в Гарлемі та Амстердамі. Що б ти не розпочав у ім’я Господнє, завжди тобі щаститиме. Служи насамперед Богові, будь скромним і ввічливим із кожною людиною, і таким чином забезпечиш собі успіх. Надсилаю тобі також вбрання, довгі пензлі, папір, крейду й усі гарні фарби…»

Лист, в якому так природно переплелися справи піднесені й щоденні, моральні повчання і малярське приладдя, написав у 1635 році Терборх-батько з містечка Зволле до сімнадцятирічного сина Герарда, який тоді перебував у Лондоні. Поміж убогими, сірими матеріалами до біографій голландських митців цей документ винятковий — він зберіг тепло і блиск сонячного дня.

Якщо дозволите в одному реченні вжити два старомодних звороти, то скажемо, що народився він під щасливою зорею і до того ж був чудесною дитиною. Його життя минуло в достатку, без потрясінь, драм, переломів кар’єри. Дуже рано розвинутий талант — збережені рисунки восьмирічного хлопчика не лише дивовижно зрілі, а й свідчать про відкриття власної мистецької форми, власного стилю. Фахові уроки він брав у батька, вправного графіка, а пізніше у згадуваного в листі Пітера де Молейна. Герардові було сімнадцять років, коли він став достойним майстром, вписаним до почту членів гільдії.

За звичним порядком речей молодий, такий перспективний митець повинен тепер осісти, відкрити робітню, прийняти учнів, завести родину. Терборх-молодший подорожує. Його літа мандрів імпонуючі й розлогі — Англія, Італія, Іспанія (де він, либонь, намалював портрет Філіпа IV), Франція, Фландрія та Німеччина. Йому було під сорок, коли після ґрунтовних роздумів вій одружується, оселяється в невеликому північному містечку Девентер, здаля від мистецьких центрів, у середовищі дружнього клану Терборхів, які обдаровували його повагою та любов’ю, адже він був не лише відомим малярем, але, що значно важливіше, обіймав посаду місцевого райці.

Головною подією його мистецької кар’єри став виїзд до Мюнстера з голландською делегацією, котра провадила мирні переговори з іспанцями, що закінчилися підписанням у 1648 році трактату, який поклав край вісімдесятилітній боротьбі. Важко переоцінити вагу цієї події. Терборх увічнив урочисту мить присяги на угоді.

Цей твір дуже особливий. Намальований на блясі розміром 45x58 сантиметрів — на цій невеличкій площині митець щільно вмістив п’ятдесят, чи навіть, як повідомляють інші наукові джерела, сімдесят постатей секретарів, високих урядовців, достойників і дипломатів, не забувши й про себе самого. Вся композиція справляє враження доволі монотонної, застиглої в позуванні групи осіб, а маляр, усвідомлюючи це, намагався вдихнути в неї трохи життя, показуючи одні обличчя у профіль, інші — в анфас, а також кільканадцять несміливо простягнутих у жесті присяги рук. За колористикою цей твір не надто привабливий —