Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
Неоціненним досягненням наукових пошуків О. Потебні є те, що він аналізує українські вірування, звичаї, обряди, жанри та тексти усної народної творчості на загальнослов'янському, загальноєвропейському тлі, але з урахуванням специфічного національного колориту.
Хоча у розвитку міфологічної школи в Європі подекуди спостерігались деякі негативні риси (переоцінка ролі природи та зв'язку народної творчості з явищами навколишнього світу, коли дехто з Дослідників у кожному образі-персонажі вбачав втілення природних стихій та елементів; штучний підхід до трактування «арійської теорії»), але ці пошуки мали важливе значення для наступних фольклористичних досліджень. Завдяки діяльності їх представників активізувалася збирацька робота, посилився інтерес до історичного та духовного життя народів, розширились уявлення про міфологію, еволюцію мови, філософські, морально-етичні, естетичні погляди людей, їх життя та побут. У період розвитку міфологічної школи було покладено початок зіставного аналізу фольклору, міфології та літератур різних народів, їх взаємозв'язки. Міфологічна школа заклала основи розвитку міґраційної та історичної шкіл фольклористики.
Наступним етапом розвитку світової науки про народну творчість була міґраційна школа (друга половина 19 ст.). її засновником у Європі став німецький вчений Т. Бенфей. Він розкритикував відірвані від реальності дослідження фольклористів, що підтасовували факти, оперуючи готовими рецептами арійської теорії (подекуди, особливо у працях російського дослідника О. Міллера, вона була доведена до абсурду). Вивчаючи історію, життя і творчість жителів Сходу, Т. Бенфей спостеріг, що подібні сюжети зустрічаються в усній словесності народів незалежно від їх спорідненості. До того ж поширений серед арійців сюжет часто виявляється не менш популярним серед народів неарійських, що підриває універсальність теорії Я. Ґрімма.
Напротивагу арійській теорії Т. Бенфей висунув теорію запозичень чи «мандрівних сюжетів». її суть полягала в тому, що поширені в багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Причому це запозичення здійснювалось не через доісторичну спорідненість народів, а внаслідок культурно-історичних відносин між ними.
Свої погляди Т. Бенфей виклав у передмові до перекладу двотомної збірки індійського епосу «Панчатантри» (1859), де він також окреслив можливі шляхи міграції сюжетів з Індії до Європи. На його думку, таких шляхів було три: 1) внаслідок походів Александра Македонського вглиб Азії, і принесення звідти у Грецію писемних пам'яток (3—2 ст. до н. е.); 2) у період арабських війн на півдні Європи та походів хрестоносців (11—12 ст. н. е.); 3) шлях на схід Європи з Азії через Візантію на Балканський півострів до України (7 ст. н. е.). Внаслідок досліджень виявилось, що багато з того, що вчені-міфологи вважали дуже давнім, відноситься до історичного періоду і є чужим, запозиченим.
Теорія Т. Бенфея мала великий вплив на подальший розвиток фольклористики. Прихильниками і послідовниками Бенфея були: в Німеччині — М. Ландау, І. Вольте; у Франції — Г. Паріс, Е. Коскен; в Англії — А. Клоустон, в Італії — А. д'Акона, Д. Помпаретті, в Росії — М. Мюллер, М. Буслаев, В. Стасов, О. Пипін, О. Веселовський та ін.
Учені міґраційної школи ввели у науковий обіг велику кількість фольклорних матеріалів, які аналізувалися з погляду культурних взаємин між сусідніми народами, простежуючи шляхи «мандрування» сюжетів. Ідеї прихильників міґраційної теорії мали значний вплив на українських учених. Певної апробації вони набули у науково-дослідницькій діяльності Миколи Сумцова (1854—1922). Він простежував не лише міґрацію сюжетів, тем та мотивів, а й запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств. Тому, хоч він і не був абсолютним послідовником теорії запозичень, але в окремих його розвідках ці ідеї «працювали». Такою зокрема є його широковідома праця «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886).
У ранній період своєї діяльності на ідеї Т. Бенфея спирався й український вчений, історик-сходознавець М. Драгоманов. У перших дослідженнях він іноді заходив надто далеко у пошуках чужоземних запозичень, тому його не раз критикували за іґнорування національним. Ці ідеї використовувались і в працях М. Грушевського. Але він, знаючи, що сюжети українського прозового фольклору є здебільшого запозиченими, розглядав питання, яким чином мандрівні теми та мотиви були органічно засвоєні на українському ґрунті, як при цьому виявлявся національний характер та народна психологія. Цим самим вчений уник вади, що була спільною для багатьох послідовників Бенфеївської теорії (тих, що у своїх наукових працях всі явища зводили до ідеї наслідування, часто не враховуючи того національного тла, на який вони переносились, з якого доповнювались, вбирали нові риси). Критикуючи такий підхід вчених, зокрема у працях М. Драгоманова, М. Грушевський зазначав: «Виходячи від фольклорних фактів, вони поборювали національний романтизм, міркування про «народну душу», відбиту в творах народної творчості, конструювання характеристичних національних прикмет на підставі нашвидку проінтерпретованих творів... Наш фольклорний матеріал з певними виїмками признано одним великим запозиченням». У своїх аналізах ці вчені обмежувалися лише тими творами, в яких спостерігалась типологічна схожість, ігноруючи малопоширені сюжети.
Позитивним у цій школі було те, що дослідники опирались на історичний досвід минулого, розглядали усну словесність кожного народу не відірвано від інших, враховуючи зв'язки між ними та взаємовпливи. Паралельно з міґраційною школою почала складатися протилежна їй за поглядами антропологічна (етнографічна) школа. її основоположниками були англійські вчені Е.Б. Тайлор та А Ланг, які в 60-х роках 19 ст. виступили з теорією самозародження сюжетів (у працях українських учених, зокрема Ф. Колесси, вона названа теорією поліґенізму). За нею, усі подібні явища в міфології та фольклорі пояснювалися спільністю для всього людства психологічних законів та закономірностей духовного розвитку. В етнографії ця школа отримала назву еволюціонізму. Вчені, відповідно до антропологічної суті людини, вивели закон «тотожності людської природи» . Крім цього, брались до уваги однакові чи подібні умови життя та побуту різних племен на певних етапах їх розвитку. Тому іноді ця концепція окреслювалась як теорія «побутового психологічного самозародження». її прихильники відстоювали думку, що повторюваність у різних народів сюжетів, мотивів, образів та символів пояснюється не тільки історичними впливами, а й внаслідок єдності психічних процесів, тотожністю
