ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє - Тім О’Райлі

До 2005 року я усвідомив, що треба дати детальніше визначення, і написав есе, підсумувавши всі свої знання про «Зміну парадигми Open Source». Есе називалося «Що таке Web 2.0?» (What is Web 2.0?)43. Саме завдяки йому я заробив репутацію футуриста, бо розповів про основні тенденції в інформаційних технологіях наступного покоління.

Я не передбачив майбутнє. Я лише накреслив мапу теперішнього, на якій було видно процеси, що формували майбутній ландшафт бізнесу і технологій.

Web 2.0 сигналізував, що інтернет прийшов на зміну Windows і став головною платформою для будівництва додатків наступного покоління. Нині для нас це очевидно, тому ми дивуємося, як можна було не розуміти. Однак Netscape, що наприкінці 1990-х могла скинути Microsoft з олімпу, провалилася, бо грала за тими самими правилами, що й Microsoft. Обидві компанії користувалися старими мапами, а Google взяла нову і справді осягнула Web 2.0.

Для Netscape термін «веб» теж означав платформу, але в рамках старої парадигми програмного забезпечення. Головним продуктом компанії був настільний додаток веб-браузер, і вона розробляла стратегію, сподіваючись скористатися домінуванням на ринку браузерів і вивести на нього дорогі серверні продукти. Колись автомобілі презентувалися як «візок без коня», щоб вставити нове у знайомі рамки. Netscape так само рекламував webtop замість desktop (десктопу або настільних програм) і планував наповнювати webtop інформаційними оновленнями й міні-додатками, які постачатимуться провайдерами інформації, що купують сервери Netscape. Теоретично контроль над стандартами відображення контенту і додатків у браузері мав забезпечити Netscape сильні позиції на новому ринку, якими тішилася Microsoft у добу ПК.

Зрештою, веб-браузери і веб-сервери стали товарами широкого вжитку, і цінність змістилася в іншу нішу — сервіси справжньої веб-платформи.

Google починав як веб-додаток, який не продавався і не був складовою пакету послуг, а пропонувався споживачам як сервіс. Користувачі так чи інакше платили за цей сервіс. Про пастки старої індустрії ПЗ не йшлося. Жодних планових релізів софту — тільки постійне вдосконалення продукції. Жодних ліцензій чи продажів — тільки користування. Жодного портування на інші платформи, щоб запустити софт на своєму компі, — тільки величезна гнучка база операційних систем Open Source для ПК широкого вжитку плюс власні додатки й послуги, до яких немає доступу поза межами компанії.

«Послуги Google — це не сервер, — писав я, — а величезна кількість інтернет-серверів, це не браузер, хоч користувач отримує їх у браузері. Головний пошуковий сервіс компанії не зберігає контенту, який знаходять користувачі. Телефонна розмова відбувається не тільки на телефонах співрозмовників, а в мережі між ними, так само й Google — це ніби простір між браузером, пошуковою системою і сервером, звідки надсилається запит на контент, ніби рушійна сила чи посередник між користувачем і його онлайн-діяльністю».

І Netscape, і Google — софтові компанії, але Netscape належала до світу софту Lotus, Microsoft, Oracle, SAP та інших компаній, які починали за часів технологічної революції 1980-х, а Google можна порівнювати з такими інтернет-додатками, як eBay, Amazon, Napster, DoubleClick та Akamai.

Коли завершилася доба Web 2.0 і почалася доба мобільних телефонів і соціальних мереж, а нині — «інтернету речей», принцип лишився незмінним. Додатки живуть в інтернеті — між пристроєм і віддаленими серверами — а не лише на пристрої в руках користувача. У публікації «Софт, що виходить за межі девайсу» (Software Above the Level of a Single Device) я описав цей принцип: процитував фразу Девіда Стуца, головного розробника ПЗ Open Source компанії Microsoft, з його відкритого листа до компанії у зв’язку зі звільненням 2003 року44.

Принцип досі є актуальним. Описуючи софт поза межами пристрою, я мав на увазі не тільки веб-додатки на зразок Google, а й гібридні додатки (скажімо, iTunes), що базуються на трьох ярусах софту — музичний сервіс у хмарі, особистий додаток на ПК і портативний девайс (на той час — айпод). Сьогоднішні додатки — ще більш ускладнені. До прикладу, Uber. Система (тепер уже язик не повертається називати це «додатком») одночасно запускає код дата-центрів Uber, GPS-супутників, програм відстеження руху транспорту в реальному часі й додатків на смартфонах сотень тисяч водіїв і мільйонів пасажирів. Така собі складна хореографічна постановка даних і пристроїв.

Веб-додатки, які пережили крах доткомів, відрізнялися від тих, що загинули, ще й тим, що кожний на свій лад об’єднали колективний інтелект користувачів. Google — це агрегатор сотень мільйонів сайтів, розроблених людьми з усього світу. Компанія оцінює і структурує сайти за допомогою прихованих сигналів власних користувачів і розробників сайтів. Amazon не тільки об’єднує продукти світової мережі постачальників, а й дозволяє користувачам формувати базу даних продукції, писати огляди і ставити рейтинги. Отже, «силою натовпу» відсортовуються найкращі товари.

Я побачив прояви цієї моделі в тому, як інтернет запустив глобальну співпрацю над проектами Open Source45. Згодом виявилося, що я мав рацію, і модель утвердилася. Айфон вийшов у лідери на початку мобільної доби не тільки завдяки тачскріну і модному інноваційному дизайну, а й завдяки App Store, що дозволив світовій спільноті девелоперів додавати нові фічі у вигляді додатків. Соціальні мережі на зразок YouTube, Facebook, Twitter, Instagram і Snapchat теж вийшли на високий рівень, позаяк згуртували внески мільярдів користувачів.

Коли мене запитували, що прийшло на зміну Web 2.0, я миттю відповідав: «додатки на колективному інтелекті, що запускаються більше даними від сенсорів, ніж інформацією, яку набрали на клавіатурі люди». Без сумніву, прогрес у таких напрямках, як розпізнавання мови і зображень, відстеження руху транспорту в реальному часі й безпілотні автомобілі, залежить від величезного масиву даних, переданих сенсорами з під’єднаних пристроїв.

Нинішня лихоманка навколо автономного транспорту передбачає не лише розробку нових алгоритмів, а й збір дедалі більшої кількості даних