Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
Що таке «екс»?
Фройд написав десь, що люди кохаються щонайменше вшістьох, бо до кожного партнера треба додати ще тіні його батька й матері. А з сучасними коханцями перебуває ціла купа різного люду, бо доводиться враховувати ще й колишніх їхніх партнерів. Часом це такий довгий список, що його не посоромився б і Дон Жуан, ціла низка престижних імен, які з утіхою перебирають, показують, немов бойові нагороди, як роблять оті славетні куртизанки, що в їхніх колекціях фігурують принци, мільярдери й королі. Проте у цьому списку втілюються і всі наші попередні невдачі: це перелік розбитих надій, підсумок поразок. В цьому сенсі, немає нічого гіршого, ніж яка-небудь плакса, котра хлипає у ваших обіймах, нарікаючи на те, як страждала вона з кимось іншим. «Екс» має подвійний статус примари: це небіжчик, якого не поховали остаточно, спляча клітина, у якій тліє загроза пробудження колишнього полум'я (тим-то жінки й мовчать про те, що в них було декілька коханців, адже для їхніх чоловіків це виглядало б надто вже легковажним).
Існує якась утіха в тому, що ми вже не перші в коханої людини, що вона має певний сексуальний досвід. Обожнювання, котрого ми зазнаємо, — не результат незнання, а наслідок свідомого порівняння. Проте ми завжди ризикуємо, надто із віком, стати наступним номером у довгій низці попередників, у цій віртуальній родині, де відсутнім ім'я, мабуть, легіон. Мене теж віддадуть на поталу наступникові, мої недоліки й дивацтва змалюють до щонайменших деталей, а далі поставлять на полицю й приклеять наліпку — справу закрито. Наївна мрія закоханого: затьмарити попередника, звести його до статусу чернетки, стосовно якого сам він є чистовиком. Проте кохання не знає поняття поступу, тож останній не скасовує передніх: часом юнацьке кохання видається вершиною щастя і чуттєвої повноти, а все, що було після нього, тільки бездарним, зіпсованим повтором.
«Колишній» може виливати на вас відро холодної води, вдавшись до недоречних зізнань, наприклад, натякнувши, що для нього ваш роман є повторенням чогось такого, що вже було з ним: ті самі вислови, ті самі знаки уваги, ті самі сміливі вчинки. Ми заповнили нішу, яка вже існувала. Ще й надто: ми можемо дізнатися, що він чи вона до знайомства з нами переймалися високою розпустою, а нам тепер у цьому відмовляють. З насмішкуватою гримасою бувалого в бувальцях «колишній» немовби каже нам: ти зазнаєш невдачі, як і я, але все ж таки спробуймо. А ми страшенно прагнемо довести йому, що він помиляється, що не зумів розгледіти, гідно нас оцінити. Оскільки для більшості з нас подружнє життя є послідовною полігамією (або ж серійною моногамією), наше любовне життя будується за принципом додавання. Спершу був Жан, потім Поль, потім Серж, або ж Аліна, Діана, Рашель, і в такий спосіб один за одним вишикуються всі святці в календарі. Дехто за всеньке життя нагромадив стільки пригод, що їх можна використовувати як матеріал для статистики.
Врешті-решт, до цієї когорти чоловіків та жінок, які були такі дорогі нам, до тих, кого ми запалювали своїм коханням, кому завдавали болю, кого не любили, ми відчуваємо незмірну вдячність: вони вчинили нас такими, якими є ми тепер, і частка їхнього існування до кінця житиме в нашому тілі.
Розділ II
Ринок зваби
Кожен сяє фальшивим полиском у чиїхось очах; у кожного є заздрісники, тоді як він сам переповнений заздрісністю.
Фонтенель
Я був настільки сором’язливим, що завжди примудрявся так чи так учинити той самий промах, якого страшенно хотів уникнути.
Набоков. Справжнє життя Себастіяна Найта
1) П'янливе розмаїття
Ми розпочинаємо нашу любовну кар'єру, не маючи ключа до цієї гри й не знаючи її правил, в нас немає нічогісінько, крім тих крихт інформації, що їх ми випадково позбирали. Цей казковий світ замкнено, ми не знаємо потрібних заклинань, а якщо й дізнаємося при нагоді, то вони відразу ж міняються. Юністю називають цю пору життя (яка часом аж надто затягується), коли засліплює нас людська краса і наша незґрабність доступитися до тих людей, що нам подобаються. Кожного, хто не зіпсований духом смутку, світ обпалює спокусами, він переповнений нескінченним чаром. З погордою дивляться на нас чудесні обличчя, і неможливо їх переконати: на цій землі стільки істот, яких можна покохати, що всіх не перелюбиш, не вистачить на них ні обіймів, ні бажань. Спрага тоне у джерелі. Великі міста є тим
