Парадокс любові - Паскаль Брюкнер
5) Старий світ не помер
Отож розкріпачення звичаїв сприяло звільненню жінок, тілесні зв'язки стали простішими, аби лиш були «бажаними», сексуальна інформація, включно з усіма необхідними засторогами щодо заразних недуг, надається дітлахам ще в молодших класах. Шлюби переважно з кохання, крім приголомшливих винятків у кварталах, де ще й досі панують патріархальні традиції, кожному з нас, чоловікові чи жінці, надається змога зберігати чи знову зав'язувати любовні стосунки аж до похилого віку, визнається право меншин, які безсоромно рекламують себе, принаймні, у великих містах. Та, як по правді, слід визнати, що старий світ ще не сказав свого остатнього слова: емансипація не вчинила статеве життя наших сучасників менш проблемним, бо воно занепадає, обертаючись страхом, порнографічним бізнесом, терапією, кохання залишається зачарованим селом, де немає місця для старих, негарних, бридких, убогих, криза чоловічої ідентичності не дуже підірвала владу чоловічої статі, культ зовнішності й молодості дужче, ніж будь-коли, утримує свої позиції, над нами й далі тяжіє фатальна залежність від біології: для жінок після сорока років материнство вже стає проблемою, тоді як чоловіки можуть кого хочеш запліднити до кінця свого життя. Крути не крути, «полювання на чоловіка» в XXI столітті залишається таким же реальним, як і в XIX столітті, як і раніше, переважає гомогамія (укладання шлюбів поміж представниками тієї самої групи), гроші й далі диктують свої закони у сфері інтимних стосунків, бо, схоже, 90 % жінок хотіли б узяти шлюб чи й просто жити зі старшим, освіченішим і заможнішим чоловіком[17], а ті, що мають хистке економічне становище, видаються недоброю партією. Влада і багатство, як ніколи, виступають еротичними чинниками, чарівна казка простісінько залежить від банкового рахунку, кохання зазвичай знаходять у межах свого соціального класу і свого середовища, а якщо можна, то й у вищих прошарках. Одне слово, прагненню до реформ у царині кохання заважає давня людська закваска, й тим гірше для тих, котрі сподівалися обернути її ферментами духовного поступу. Кохання, хочемо ми того чи ні, знову занурює нас у давній магічний гумус, відроджує дитячі страхи, безпідставні надії, жорстокість у поєднанні з рабською покорою[18]. Якби не було цієї незмінності, хіба могли б ми читати «Принцесу Клевську», «Небезпечні зв'язки», «Страждання юного Вертера», «Грозовий перевал», «Сестричку Бетту», «Мадам Боварі», «Прегарну пані» чи «В пошуках утраченого часу»? Намагаючись збагнути сучасний світ, ми можемо посилатися на маркіза де Сада, Фур'є, Райха, Маркузе; сюди ж можна долучити і Маркса з Бальзаком, які славили секс, владу і гроші як святу трійцю буржуазії, й віддати належне Шопенгаверові, який змалював почуття як виверт Природи, котра опікується збереженням роду людського (навпаки, можна було б сказати, що рід людський — це виверт кохання, яке намагається заступити собою механізми розмноження). Ось бачимо ми після півстоліття полум'яних промов — постійність генетичних, соціальних та політичних законів, разюче спростування наших особистих припущень. Почуття утримує свої позиції, уперто протиставляючи будь-яким пророцтвам свою драматургію, свою давність. Модерністи вражені: кохання не завжди люб'язне, воно не збігається зі справедливістю й рівністю, це феодальна, антидемократична пристрасть! Надавши йому автономію, ми випустили джина з пляшки, та питво це і солодке, й гірке заразом.
Що ж виграли ми внаслідок звільнення? Право на самотність! І це поважний крок уперед, якщо згадати, що Церква довго засуджувала автаркію (самодостатність, відсутність потреби в комусь) як доказ гордоти, а XIX століття вважало ганьбою безшлюбність, із її духом онанізму й матеріальною злиденністю. Чотирнадцять мільйонів «соло» у Франції, сто сімдесят мільйонів ув Евросоюзі — то вже не випадковість, а переворот. Не брати шлюб не означає залишатися самотнім і бездітним, коло спілкування нежонатих і незаміжніх буває ширшим, ніж у подружніх пар. Принаймні йдеться про негативне досягнення, простий факт: вами не керує й не командує інший.
6) Два лицемірства
Якщо кохання-пристрасть притаманне, з різними видозмінами, усім цивілізаціям, від арабо-андалузької містичної поезії до великої персидської, китайської, японської та індійської літератури, то намагання визнати за нашими переживаннями політичні чи духовні цілі, від «Бенкету» Платона до наших новітніх визволителів, включно з Євангелієм, — суто західна риса. Відсутність сенсу в коханні доводить до розпачу більшість мислителів та філософів, тож неодмінно слід знайти для нього хоч яке значення — чи то споглядання Ідей у Платона, чи пришестя Царства Божого у християн, чи скоєння революції в марксистів. Погляньте на «Еміля» Жан-Жака Руссо: одна людина потугою свого пера не лише реформує педагогіку, а й найвищими своїми повеліннями указує на те, яким повинне бути шлюбне життя героя, яка жінка годиться для нього найліпше, якою має бути найкраща спілка статей і делікатне співвідношення соромливості та володіння одне одним, підпорядкування й рівності[19]. Ось типова риса європейського волюнтаризму: замість того, щоб, спостерігаючи кохання, змальовувати його динаміку, ми створюємо теорію кохання, а потім застосовуємо її й засмучуємося, що дійсність так недобре пасує до неї. Забагато балакаємо про те, яким повинне бути кохання, і замало — про кохання, яким воно є.
Поміж нашою практикою й нашими міркуваннями, поміж проголошеним примусом до ейфорії і визнанням пережитого страждання лежить ціла прірва. Панівний стереотип вимагає, щоб я дізнавав успіху, та надмір книжок, рецептів подружнього щастя наштовхує на думку про те, що знайти його в житті не легше, ніж раніше. Ми запроваджуємо для себе недосяжні канони. Першим на цьому шляху був знову ж таки Руссо: автор «Еміля», найбільшого для своєї доби трактату про виховання, «мистецтва формувати людей», намагався ухилятися від дотримання принципів, що їх він радив іншим, і покинув, здається, із п'ятеро дітей — звичайна поведінка за тієї доби, коли дитяча смертність була дуже висока. Робіть, що я кажу, та не кажіть, що я роблю: після епохи Просвітництва розрив поміж бажаним і пережитим життям є звичайнісіньким явищем[20]. Наша доба під орудою проникливості обманює сама себе, а риторика виконує функцію компенсації відсутності. Класичне лицемірство було виразом прірви поміж звичаями і респектабельністю, а сучасне лицемірство служить для виразу невідповідності поміж ідеалом і реальним досвідом. Звідси фарисейство, кумедні двозначності, притаманні нашим звичаям (вони знаходять відображення, наприклад, у комедіях Вуді Аллена): ми ганяємося за власним ідеальним образом, прагнемо виправити наші помилки, щоб сягнути рівня наших прометеївських зазіхань.
Проте серце нітрохи
