Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Він вистрибнув з-за каміння й хижо вищирився — так само, як із десяток разів раніше. У повітря здійнялася шалена крилата маса, потемніло, і пронизливе каркання покотилося лісом на цілу милю. Цього разу Какак’ю з могутньою командою не полетів геть до лісу. Численність «війська» підбадьорювала ворон. Смак гнилої туші і манливий запах дурманили їх до безумства. Ніїва був спантеличений. Над ним, за ним — зусібіч кружляли й каркали галасливі птахи, а найхоробріші спускалися долу й били ведмедика крилами. Загрозлива хмара ставала дедалі темнішою і раптом лавиною покотилася вниз. Туша Агтіка знову почорніла, й Ніїва почав задихатися. Він відчував себе похованим під крилами й пір’ям. Ведмедик відбивався, так само як колись від сов. Гострі чорні дзьоби хапали його за шкуру, деякі ворони цілили ведмедикові в очі, деякі тягнули за вуха. За кілька секунд ніс Ніїви обернувся на криваве місиво. Йому забило дух. Малий був засліплений і приголомшений. Кожну клітинку огрядного тіла пронизував пекучий біль. До м’яса йому тепер було байдуже. Тепер він мріяв про одне — розлогу долину, якою можна втекти до лісу.
Зібравши рештки сил, він звівся на лапи і почав пробиватися крізь живу масу, що його оточила. Побачивши, що противник здається, ворони облишили його, щоби продовжити учту. Коли Ніїва дістався чагарників, у яких знайшла останній притулок Магіґун, ворони вже відступили. Усі, крім однієї — Какак’ю. Куценький хвостик Ніїви застряг у його дзьобі, як миша в пастці. Воронячий вождь учепився в Ніїву мертвою хваткою. Він тримався до останнього, доки полонений не забіг глибоко в хащі. Тоді Какак’ю здійнявся в повітря й повернувся до гурту далі шматувати гнилу тушу карібу.
Ніїва потребував Мікі більше, ніж будь-коли. Його світ знову перевернувся з ніг на голову. Ворони добряче його поскубли. Усе тіло горіло. Боліли навіть подушечки на лапах, і Ніїві було тяжко наступати. Ведмедик півгодини ховався під кущем, зализував рани й принюхувався, сподіваючись знайти Мікі.
Потім він спустився схилом до струмка — своїм щоденним шляхом. Та все марно — друга ніде не було. Ніїва рикав і скімлив, намагаючись унюхати запах песика. Він пробігся вздовж струмка і назад, а про тушу Агтіка тепер і не згадував.
Однак Мікі пропав.
Роздiл 10
Мікі відійшов уже на чверть милі і чув каркання ворон, але повертатися не збирався, навіть якби мав підозру, що Ніїва потребує допомоги. Песик змучився від голоду і тепер цікавився тільки їжею. Мікі налаштувався зловити будь-що їстівне, хай би яке велике. Однак йому довелося плентатися добру милю від схилу, щоб спіймати бодай рака. Він перегриз здобич разом із панциром. Пожива допомогла перебити неприємний присмак у роті.
Цього дня на Мікі чекала незабутня подія. Коли він лишився на самоті, спогади про господаря стали не такими туманними, як учора чи кілька днів тому. Минав ранок, і в його пам’яті виринали яскраві картини, які поволі вибудовували місток над прірвою між минулим і теперішнім, що виникла через дружбу з Ніївою. На якийсь час пригоди втратили принадність. Разів зо п’ять Мікі поривався повернутися до Ніїви. Однак голод підганяв. Песик знайшов ще двох раків. Далі струмок став глибшим, а вода — каламутнішою і спокійнішою. Мікі двічі ганявся за старими кролями, які легко від нього втекли. Одного разу йому майже пощастило впіймати молодого кролика. Кілька куріпок, голосно тріпочучи крилами, злетіли в повітря. Траплялися кукші й сойки, а також чимало білок. Навколо було багато м’яса, але вполювати нічого не вдавалося. Нарешті доля всміхнулася Мікі. Зазирнувши в гнилу колоду, він загнав у кут кролика, якому вже нікуди було тікати. У наступні кілька хвилин Мікі тішився першим за останні три дні поживним обідом.
Захопившись зажиттям їжі, Мікі не завважив появи товариства. Не почув, як наблизилася ілька Учак. Упродовж кількох хвилин собачий ніс не вловлював запаху. Учак не мав звички когось тривожити. Своєю природою та інстинктами він був відважним і шляхетним мисливцем. Побачивши Мікі, він подумав, що то молодий вовк зі свіжою здобиччю, і не збирався вимагати, щоб із ним ділилися. Проте й тікати теж не хотів. Учак невдовзі пішов би своєю дорогою, аж тут Мікі нарешті внюхався, підняв голову й зустрівся поглядом із непроханим гостем.
Учак підійшов з другого боку колоди і стояв десь за шість футів від пса. Цей звір навіть для тих, хто знає про нього не більше за Мікі, аж ніяк не видається хижим. Він схожий на своїх родичів — ласку, норку і скунса. Учак був десь удвічі вищим і довшим за Мікі, а дві пари його коротеньких лап губилися на тілі, як у такси. Важив він десь вісім-десять фунтів, мав видовжену морду, майже непомітні вушка і загрозливі вуса. Хвіст Учака був пухнастим, а пильні маленькі очі пронизували будь-який об’єкт, на який спрямовувався погляд. Для Мікі несподіваний гість був загрозою й викликом. Окрім того, у разі бійки Учак, скидалося на те, мав стати легкою жертвою. Тому песик вищирився й загарчав.
Учак розцінив жест як прохання йти геть, і як справжній джентльмен, що поважає право інших на впольовану здобич, став вибачливо й обережно відступати. Для Мікі, який ще не засвоїв правил лісового етикету, це було щось неймовірне. Учак боявся його. Він утікав! Мікі тріумфально дзявкнув і кинувся на Учака. Зрештою песик просто хибно оцінив ситуацію. Та що з нього візьмеш, коли чимало дволапих звірів із більшим мозком нерідко припускаються схожих помилок. Тим часом Учак — тварина своєрідної вдачі — для свого зросту і ваги був найкращим бійцем в усій Північній Америці.
Мікі так і не зрозумів, що сталося наступної хвилини після атаки. Бійкою це не назвеш, радше — розправою чи екзекуцією над псом. Спершу в Мікі склалося враження, ніби його штурхає з десяток Учаків, а не один. А потім мозок відключився, та й очі відмовилися працювати. Такого прочухана йому ще не доводилося, та й, певно, не доведеться діставати. На тілі з’явилися рани, синці й подряпини, противник душив
