Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик

class="book">Дослідження билин в українській фольклористиці має небагату історію. Це зумовлено тим, що російськими вченими насаджувалась думка, що билинна традиція стосується виключно російської усної народної творчості. Вже М. Грушевський у зв'язку з цим зазначав про згубний вплив теорії Погодіна, за якою начебто «в княжій добі українців не було в Києві». Теорію Погодіна заперечував й О. Котляревський, який водночас, не погоджувався з тим, що билинний епос можна назвати київським. Такої ж думки дотримувався М. Костомаров, вважаючи його «твором чисто руської півночі». Найбільше ця думка була демонстративно задекларована М. Халанським у праці «Великорусские былины киевского цикла» (1885), де він доводив, що київський цикл билин це не переробка епічних тем Київської Русі, а самостійний великоруський епос. Проте цю спробу фольклористи сприйняли як непереконливу, оскільки наведені факти доводили протилежне до висунутої тези. З часом Халанський і сам виступив проти позиції, на якій стояв раніше, назвавши Володимира, Добриню, Вольгу, Івана Даниловича, Чурила Пленковича та ін. богатирями київського південноруського походження, які зайшли на північ з Південної Русі. Це співвідносилося із працями тих дослідників, які джерелом билинного епосу вважали київську історію. Найобґрунтованішим дослідженням про київське походження билин і відображення у них київського дружинного укладу княжої доби були праці Леоніда Майкова. Частково цю теорію поділяв і Орест Міллер, зокрема у праці «Ілля Муромець і богатирство київське», де говориться про українські витоки билин, хоча основна увага приділяється пізнішим нашаруванням суздальсько-московської культури.

Прихильники історичної школи вказували на велику кількість історичних аргументів, які заперечували теорію Погодіна. З російських дослідників сюди, окрім О. Міллера, можна віднести О. Веселовського, з українських — М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича. О. Міллер з нагоди київського археологічного з'їзду літом 1874 р. поставив питання, чи у Південній Русі збереглись якісь залишки Володимирського епосу, якщо не у формі пісні, то казки, якщо не в усній творчості, то в якихось рукописних збірниках. Під час цього з'їзду Антонович і Драгоманов представили йому свої записи історичних пісень, які стали матеріалом для його реферату «Великорусские былины и малорусские думы». Підтвердженням єдності богатирського епосу з українською традицією були зібрані Манжурою та Савичем на Чернігівщині тексти казкових оповідей про богатиря та його коня. М. Петров поглибив цю тему, зіставляючи билини з українськими казками та легендами. Обґрунтування цієї теорії подав також О. Потебня у праці «Объяснения малорусских и сродных народных песен». Найпереконливішими були наукові дослідження М. Дашкевича, який простежував існування билин в Україні до досить пізнього часу. Зокрема, у зіставленні билини про Альошу Поповича він показував її спорідненість із думами про Олексія Поповича («Дума про бурю на Чорному морі»), на подібних прикладах аналізував головні елементи еволюції билинних тем, а також причини занепаду билинного епосу в Україні.

Таким чином, до 1880 pp. дослідження билинної традиції в українській традиції були значними. Але у зв'язку з указом 1876 р. та іншими гоніннями на українську культуру з боку царського уряду процес дослідження цього жанру українськими вченими призупинився. Натомість російські фольклористи утвердили думку про билинний епос як виключно великоросійський. Така думка культивувалась і у радянській фольклористиці.

До сьогоднішнього дня найвизначнішим аналізом билинного епосу в українській фольклористиці залишається дослідження М. Грушевського, що увійшли до четвертого тому його «Історії української літератури».

§28. Думи
Історія походження жанру

Слово «дума» часто зустрічається у давньоукраїнських рукописних джерелах на означення думки, мислення. Лише згодом воно набуло дещо іншого значення (змісту) і ним став визначатися жанр епічного поетичного твору, епічної пісні героїчного плану. Хоч ті думи, що збереглися до наших днів, виникли, очевидно, приблизно у 15 столітті, оскільки відтворені в них історичні події не виходять за межі 15—18 ст., незаперечним є факт, що до того українці вже мали досить розвинутий героїчний епос, який ліг в основу виникнення дум. У літописах неодноразово згадується про княжих співців-поетів, що складали пісні на честь героїв, у своїх творах возвеличували подвиги князів і дружини.

Загальновідомо, що пісенно-епічна традиція українців сягає значно далі залишених нам історією збережених текстів.

Первісно слово «дума» вживалось для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря — саме в такому значенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття. Відтоді збереглися не лише окремі згадки про те, що українці виконували думи, а й описи манери їх виконання з вказівкою на те, що вони супроводжувались грою на музичному інструменті. На означення інструмента, яким користувалися співці дум, найчастіше вживається у давніх письменах слово «кобза». Думку про те, що первісні думи складали сЯ на честь загиблого героя, підтверджують дослідження, які вказують, що епос багатьох народів за своєю природою, за походженням дов'язаний з плачами і похоронними голосіннями (Плачі за Патроклом, Гектором і Ахіллом нібито стали початком «Ілліади», плачі за Зіґфрідом і Бургундами були імпульсом до виникнення «Пісні про Нібелунгів» і т. п.).

Стосовно українських дум вперше це зауважив М. Максимович, а потім продовжив і розвинув цю думку Ф. Колесса, який довів, що думи близькі до народного голосіння своєрідною формою поетичного і музичного вислову. Ф. Колесса дослідив і встановив, що думи та голосіння споріднює мелодійна та ритмічна близькість (речитативний стиль), нерівноскладовість віршових рядків, перевага дієслівних рим, певна імпровізація тексту і музики.

Голосіння існували у праслов'ян здавна — голосили за померлим родовим ватажком чи героєм ще у незапам'ятні часи (ця традиція є чи не у всіх народів). Але коли у народній свідомості витворюється культ князя-богатиря — відважного лицаря, що віддає своє життя за спільні інтереси народу і держави, — давніми голосіннями уже не можна було висловити всі почуття і настрої, щоб гідно оплакати загиблого. Тому виникають пісні-плачі, у зміст яких, крім оплакування смерті народного героя, вноситься похвала його справам і подвигам, звершеним за життя, і запевнення, що його слава не загине, а збережеться у наступних поколіннях. Про такі пісні йдеться у рукописах арабських мандрівників, в яких вони описують похорони у слов'ян (зокрема, на території Київської Русі). Очевидно, ці пісні і стали перехідною ланкою від похоронних пісень-плачів до героїчних дум у сучасному розумінні цього жанру. До