Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик
Похоронні голосіння дуже різноманітні за тематикою, мотивами, образами, які можуть поєднуватися у різних комбінаціях. Це спричиняє труднощі у їх тематичній класифікації (взагалі ставиться під сумнів можливість її здійснення). Тому в існуючих класифікаціях групуються не тексти, а їх мотиви.
Однією з перших є класифікація М. Грушевського, в якій виділено такі мотиви:
— заклики до небіжчика (небіжчиці) в лагідних і ніжних формах, щоб заставити себе почути;
— вирази жалю і болю з приводу смерті — лемент;
— заклик «не вмирати», вернутись, устати, подивитись, промовити;
— докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство;
— докори попереднім мерцям, що вони покликали, перевабили до себе покійного;
— образ сумного стану небіжчика в його новій домовині і контраст покиненого життя;
— образ сумного стану покинених без нього і контраст страченого життя;
— побоювання, що без небіжчика його рідні не тільки не даватимуть собі ради з домом і господарством, а й будуть безборонні супроти кривд чужих;
— вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без померлого (померлої);
— прохання прибути хоч на коротко, на побачення, на розмову, і запити, коли чекати, звідки виглядати;
— вирази резиґнації: неможливість побачити, прибути, промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв'язатися живим з небіжчиками;
— запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати;
— образи-контрасти подружжя і смерті;
— образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т. д.;
— звернення до старших, раніше померлих, прийняти і упокоїти новопомерлого. Надії на побачення.
Не всі з цих мотивів однаково виразно звучать у текстах голосінь. Говорячи про еволюцію мотивів під впливом змін світогляду, дослідник вказує, що «старі містичні переконання про всемогучість слова і магічного обряду відступили і розтопилися перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резиґнації». Таким чином, похоронні голосіння з часом втрачають ознаки та функції магічних замовлянь.
Інша класифікація належить Ф. Колессі, який мотиви похоронних голосінь розділяє на дві групи: 1) мотиви, пов'язані з архаїчними віруваннями та культами; 2) мотиви, не пов'язані із давніми міфологічними уявленнями (пізніші за походженням). До першої групи Ф. Колесса відносить десять найдавніших мотивів, які властиві поховальній творчості усіх східних слов'ян:
1) будження покійника;
2) запити, чого загнівався, хто й чим його образив, та просьба, щоб дав себе переблагати, щоб обізвався хоч одним словом;
3) величання покійника найкращими епітетами, перебільшеними похвалами й пестливими висловами;
4) опис гробу як підземної хати без вікон і дверей...;
5) зображування похоронів парубка й дівчини як весілля, що вказує на обрядове одруження по смерті;
6) поздоровлення, просьби й доручення, які передають через небіжчика для свояків і знайомих на тому світі (це вказує на первісне Уявлення другого світу без поділу на місця нагороди й кари);
7) опис похоронів як виряджання покійника в далеку дорогу, в незнану країну (в цьому мотиві добачає І. Спенсер ремінісценції, згадки з мандрівки народів: умерлий начебто вертається до країни предків);
8) закликування й дожидання покійника в гості та приготовлю-вання гостини, що стоїть, очевидно, у зв'язку з обрядовим годуванням небіжчиків із нагоди великих свят (Різдва, Великодня) і поминальних празників, коли примітивна первісна уява дійсно відчуває присутність покійників;
9) мертві зображені птахами, що відлітають у вирій, у другий світ; птахи виступають у ролі післанців, посередників між світом живих і мертвих. Символіка птахів, так буйно розвинена в голосіннях, має глибші основи в давньому віруванні про втілення душі у пташачій подобі;
10) персоніфікування долі як окремої істоти: вона вроджена по матері, неминуча, необхідна, її народні вірування подекуди ототожнюють із душею предка; це дає підставу зближати «долю» із староруськими демонами маністичного походження (від померлих предків) — Родом і Рожаницями.
Говорячи про мотиви, що сягають своєю основою доби анімістичного світогляду й магічних культів, Ф. Колесса зазначає, що «в теперішніх голосіннях вони виступають уже в поетичному перетворі: те, що розуміли колись дослівно, згодом, утративши основу в віруванні, набирає метафоричного (переносного) значення, стає поетичним образом, символом, поетичною формулою...». Такими ці голосіння збереглися ще до недавнього часу: «Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато сліз вилила, що не схотіла на цім світі жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матінко, дожидать в гості? Чи глибокими снігами, чи зеленими лугами, чи білими вишневими садками? Матусю моя, лебідонько моя! Звідкіль тебе ждати, звідкіль виглядать? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матінко, бистрою річкою; чи буйним вітром, чи дрібним дощем, чи білою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку?...» (Голосіння Любки за своєю матір'ю Нимидорою з твору І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»).
В окрему групу Ф. Колесса виділяє мотив голосінь, що не пов'язані з віруваннями, а є висловленням жалю, розпачу, сирітства, виявів пошани та любові до покійника.
