Золоте теля - Євген Петрович Петров
«А ти хто такий?»
— Не поділили щось? — запитав Бендер, запинаючи портьєру. Паніковський і Балаганов хутко підвелися на ноги і почали розповідати. Кожний з них приписував увесь успіх собі і чорнив дії другого. Образливі для обох подробиці вони, не змовляючись, пропускали, наводячи замість них велику кількість деталей, що змальовували їхнє завзяття і спритність у вигідному освітленні.
— Ну, досить! — промовив Остап. — Не бийтеся лисинами об паркет. Картина битви мені зрозуміла. То ви говорите, з ним була дівчина? Це добре. Отже, дрібненький службовець носить собі в кишені… Ви, здається, полічили? Скільки там! Ого! Десять тисяч! Заробітна платня пана Корейка за двадцять років бездоганної служби. Видовище для богів, як пишуть дуже розумні передовики. Я вам часом не перешкодив? Ви щось тут робили, на підлозі. Ви ділили гроші? Продовжуйте, продовжуйте, я подивлюсь.
— Я хотів чесно, — сказав Балаганов, збираючи гроші з ліжка, — справедливо. Усім порівно, по дві з половиною тисячі.
І, розклавши гроші на чотири купки, він скромно відійшов убік, сказавши:
— Вам, мені, йому і Козлевичу.
— Дуже добре, — зауважив Остап. — А тепер хай ділить Паніковський, у нього, як видно, е свої міркування.
Паніковський, який мав свої міркування, взявся за справу з великим запалом. Нахилившись над ліжком, він ворушив товстими губами, слюнив пальці й без упину пересовував кредитки з місця на місце, наче разкладав великий королівський пасьянс. Після всіх мудрувань на ковдрі стояло три купки: одна, велика, з чистих, новеньких купюр, друга, така ж, але з купюр уже забруднених, і третя, маленька, і зовсім брудна.
— Нам з вами по чотири тисячі, — сказав він Бендеру, — а Балаганову дві. Він і на дві не зробив.
— А Козлевичу? — запитав Балаганов, од люті затуляючи очі.
— А за що ж Козлевичу? — вискнув Паніковський. — Це грабунок! Хто такий Козлевич, щоб з ним ділитися? Я не знаю ніякого Козлевича.
— Все? — запитав великий комбінатор.
— Все, — відповів Паніковський, не відводячи погляду від купи з чистими купюрами. — Який може бути в даний момент Козлевич?
— А тепер ділитиму я, — по-хазяйськи сказав Остап. Він неквапливо згорнув усі купки в одну, склав гроші у бляшану коробку й засунув її в кишеню білих штанів.
— Всі ці гроші, — резюмував він, — буде зараз же повернено потерпілому, тобто громадянинові Корейку. Вам подобається такий спосіб розподілу?
— Ні, не подобається, — вирвалось у Паніковського.
— Киньте жарти, Бендер, — невдоволено сказав Балаганов. — Треба поділити справедливо.
— Цього не буде, — стримано промовив Остап. — І взагалі в цей пізній час я жартувати з вами не збираюсь.
Паніковський сплеснув старечими посинілими долонями. Він з жахом глянув на великого комбінатора, відійшов в куток і принишк. Звідтіль тільки раз по раз поблискував золотий зуб порушника конвенції.
Обличчя Балаганова зробилося враз мокре, наче яйце, що зварилося на сонці.
— Навіщо ми трудилися? — сказав він, відхекуючись. Так не можна. Це… поясніть.
— Вам, — ввічливо сказав Остап, — улюбленому сину лейтенанта, я можу повторити лише, те що я казав в Арбатові. Я поважаю карний кодекс. Я не нальотник, а ідейний борець за грошові знаки. До моїх чотирьохсот чесних засобів вилучення грошей пограбування не входить. Якось не вкладається і до того ж ми прибули сюди не за десятьма тисячами. Цих тисяч мені особисто потрібно принаймні п'ятсот.
— Навіщо ж ви посилали нас? — запитав Балаганов, трохи охоловши. — Ми старалися…
— Іншими словами, ви хочете запитати, чи відомо високоповажному командору, з якою метою він провів останню операцію? На це відповідаю — так, відомо. Справа в тім…
В цю мить в кутку згас золотий зуб. Паніковський розвернувся, нахилив голову і з криком: «А ти хто такий?» — нестямно кинувся на Остапа. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, великий комбінатор ударом каучукового каблука повернув оскаженілого порушника конвенції на його місце і продовжував:
— Справа в тім, Шуро, що це була перевірка. У службовця з зарплатнею сорок карбованців виявились в кишені десять тисяч карбованців, що трохи дивно і дає нам великі шанси, дозволяє, як кажуть марафони і бігові жуки, сподіватися на куш. П'ятсот тисяч це, безумовно, куш. І дістанемо ми його так. Я поверну Корейку десять тисяч, і він їх візьме. Хотів би я бачити людину, яка б не взяла назад свої гроші. І ось тут і буде йому кінець. його доконає скнарість. І як тільки він признається у своєму багатстві, я візьму його голими руками. Людина не дурна, він зрозуміє, що частина менше, аніж ціле, і віддасть мені цю частину, щоб не втратити все. І тут, Шурочко, з'явиться ота тарілочка з голубим обвідком…
— Згода! — вигукнув Балаганов. В кутку плакав Паніковський:
— Віддайте мені мої гроші! — шепелявив він. — Я зовсім бідний. Я рік не ходив до лазні. Я старий. Мене не люблять дівчата.
— Зверніться до Всесвітньої ліги сексуальних реформ, — сказав Бендер. — Може, там допоможуть.
— Мене ніхто не любить, — продовжував, тіпаючись, Паніковський.
— А за що вас любити? Таких як ви, дівчата не люблять. Вони люблять молодих, довгоногих, політично грамотних. А ви скоро помрете. І ніхто не напише про вас у газеті: «Ще один згорів на роботі». І на могилі не сидітиме прекрасна вдова з перськими очима. І заплакані діти не питатимуть: «Тату, тату, чи ги чуєш нас?»
— Не кажіть так! — закричав переляканий Паніковський. — Я переживу всіх вас. Ви не знаєте Паніковського. Паніковський вас всіх ще продасть і купить. Віддайте мої гроші.
— Ви краще скажіть, будете служити у мене чи ні? Останній раз запитую.
— Буду, — відповів Паніковський, витираючи поспіхом старечі сльози.
Ніч, ніч, ніч огорнула всю країну.
В чорноморському порту легко поверталися крани, в глибокі трюми іноземців спускалися сталеві стропи і знову оберталися, щоб обережно, з котячою любов'ю опустити на причал соснові ящики з обладнанням для Тракторобуду. Рожевий кометний вогонь виривався з високих димарів силікатних заводів. Палали сузір'я Дніпробуду, Магнітогорська і Сталінграда. На півночі зійшла Червонопутилівська зоря, а за нею засвітилося безліч зірок першої величини. Були тут фабрики, комбінати, електростанції, новобудови. Світилася вся п'ятирічка, затьмарюючи блиском старе, набридле ще єгиптянам небо.
І молодий чоловік, що засидівся з коханою в робітничому клубі, похапливо запалював електрофіковану карту п'ятирічки і шепотів:
— Поглянь, он червоний вогник. Там буде Сибкомбайн. Ми поїдемо туди, хочеш?
І кохана тихо сміялася, звільняючи руки.
Ніч, ніч, ніч, як уже було сказано, огорнула всю країну. Стогнав уві сні монархіст Хворобйов, якому привидився величезний профспільчанський квиток. У поїзді, на верхній полиці хропів інженер Талмудовський — він мчав з Харкова до Ростова, куди його манила краща платня.
