Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Коли почали співати пісню, я помітив, що багато хто так само, як і я, прикипів очима до двох юнаків, слухачі посміхалися, коли посміхалися юнаки, і реготали разом з ними. А оскільки юнаки пирхали, реготали і вибухали сміхом майже безперестану, все йшло просто чудово.

Але чомусь сам професор не виглядав щасливим. Коли ми почали сміятися вперше, на його обличчі з’явився вираз надзвичайного здивування, так ніби найменше він очікував того, що його спів сприйматимуть зі сміхом. Нам це видалося дуже потішним. Ми казали, що ця його серйозність вже сама собою становить половину його успіху. Найменший натяк з його боку на те, що він знає, який у нього кумедний вигляд, зіпсував би геть усе. Ми продовжували сміятися, і здивування на його обличчі поступово почало переходити в роздратування й обурення. Похмурим, сповненим люті поглядом він обвів усіх присутніх (за винятком двох юнаків, які сиділи в нього за спиною і яких він не міг бачити). Ми покотилися зі сміху. Повторювали одне одному, що від реготу ми тут і повмираємо. Досить того, що від самих лише слів ми надривали животи, а тут ще ця його удавана серйозність. Ні, це вже занадто!

Професор на останньому куплеті перевершив самого себе. Він поглянув на нас так сердито, розгнівано, що, якби нас не попередили про німецьку манеру виконання жартівливих пісень, ми напевно захвилювалися б. Супроводжуваний цією сповненою таємничості музикою, його голос зазвучав так розпачливо й трагічно, що, коли б ми не знали, що це жартівлива пісенька, могли б розплакатися.

Він закінчив співати посеред неймовірного вибуху сміху. Ми говорили йому, що нічого смішнішого нам ще не доводилось чути, скільки живемо, і що, коли слухаєш такі пісеньки, стає незрозумілим, чому про німців завжди кажуть, що у них відсутнє почуття гумору. Ми запитали професора, чому він не перекладе пісню англійською мовою, щоб прості люди могли зрозуміти її та дізнатися, що таке насправді жартівлива пісня.

Після цього гер Слоссен Бошен підхопився зі стільця, закипаючи від злості. Він лаяв нас німецькою (на мій погляд, ця мова підходить для цього найбільше), пританцьовував, розмахував кулаками і обзивав нас усіма англійськими словами, які тільки знав. Він казав, що ще ніколи в житті його так не ображали.

Виявилося, що пісня була зовсім не кумедною. Вона розповідала про юну дівчину, яка жила в горах Гарц та пожертвувала своїм життям заради спасіння душі свого коханого. Він помер і зустрів на небі її дух, а потім, в останньому куплеті, покинув її дух і пішов з духом іншої. Я не певен всіх тонкощів, знаю лише, що це було щось надзвичайно сумне. Сам гер Бошен розповів, як одного разу він співав цю пісню перед німецьким імператором, і він (звісно, німецький імператор) ридав, наче дитина. Він (тепер вже гер Бошен) сказав, що всі знають цю німецьку пісню як одну з найбільш трагічних та найбільш хвилюючих німецьких пісень.

Ми опинилися в досить незручній ситуації. Відповісти було нічого. Ми почали озиратися, намагалися знайти тих юнаків, які все це влаштували, але вони непомітно залишили будинок, тільки-но пісня закінчилась.

На тому вечірка й добігла свого кінця. Я до того ніколи не бачив, щоб якась вечірка закінчувалась так тихо і без жодної метушні. Ми навіть не прощались один з одним. Просто поодинці спускались сходами донизу, мало що не навшпиньки, і тримались затіненого боку. Ми пошепки веліли слузі подати нам капелюха та плаща, самі відчиняли двері і вислизали на вулицю, намагаючись якомога швидше повернути за ріг, і всіляко уникали один одного.

Відтоді я не виявляю особливої цікавості до німецьких пісень.

О пів на четверту ми дісталися шлюзу Санбері. Перед самими воротами шлюзу річка казково мальовнича. Та й обвідний канал зачаровує своєю красою. Але ніколи не намагайтеся гребти вгору по ньому.

Я одного разу спробував. Я був на веслах і запитав приятелів, які стернували, чи можливо, на їхню думку, це зробити. Вони відповіли, що якщо я добре гребтиму, то, вони гадають, це можливо. Коли вони це сказали, ми були саме під невеличким пішохідним містком, що проходив над каналом і з’єднував дві греблі. Я нахилився до весел, зібрався із силами і почав гребти.

Краще за мене не гріб ніхто. Чіткі розмірені рухи; руки, ноги, спина — все було задіяне. Я відпрацював гарний, швидкий і ефектний гребок, робив усе на найвищому рівні. Мої приятелі запевняли, що спостерігати, як я гребу, — саме задоволення. Минуло хвилин п’ять, і я думав, ми вже десь біля самої греблі. Я обернувся — ми були під мостом. Точнісінько в тому самому місці, звідки я починав. І ті ж самі двоє дурнів, які надривалися від сміху. Виявляється, я, як навіжений, пнувся зі шкіри лише для того, щоб утримати човна під мостом. Після того — нехай інші гребуть проти течії в обвідному каналі.

Ми підпливли до Волтона. Як на прибережне містечко — він досить великий. Як і в усіх прибережних містечках, до води підходить лише невеличка його частинка, тож, дивлячись із човна, можна подумати, що це поселення з якихось п’яти-шести хатин. Між Лондоном та Оксфордом лише два міста — Віндзор та Ебінгдон — можна по-справжньому роздивитися з річки. Усі решта ховаються десь по закутках, і до річки лише якась одна вуличка визирає. І моя їм подяка за те, що вони такі уважні і залишили її береги лісам, полям і струмочкам.

Навіть Редінг, попри те, що він усіляко намагається зіпсувати, забруднити та споганити якомога більше всього довкола річки, виглядає досить благородно, ховаючи від людського ока добру частину свого потворного обличчя.

У Цезаря, звичайно, також було невеличке пристанище біля Волтона — щось на зразок табору чи якогось укріплення. Цезар узагалі любив зупинятися поблизу річок. Та й королева Єлизавета тут побувала. Від тієї жінки не сховатися, хоч би як ви намагалися це зробити. Кромвель та Бредшоу (не той, що склав путівника, а той, за чиїм наказом відтяли голову королю Карлу) також навідувались сюди[10]. Весела, певно, була компанія.

У Волтонській церкві є залізна «вуздечка для сварливих». У давні часи такі штучки застосовували, щоб притримати жіночі язики. Тепер від таких засобів відмовились — гадаю, через те, що забракло заліза, а більш нічого такого ж міцного не знайшли.

А ще в церкві є визначні могили. Я хвилювався, що мені ніяк не вдасться завадити Гаррісові відвідати їх. Але