Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Він нас у цьому запевнив, і ми за це подякували. Але він і далі ходив коло нас і всім своїм виглядом виявляв невдоволення. Ми запитали, чи можемо ще що-небудь зробити для нього, а Гарріс, завжди готовий підтримати розмову, запропонував йому скибку хліба з джемом.
Вочевидь, джентльмен належав до певного товариства, члени якого присягалися ніколи не вживати хліба з джемом. Він досить різко нам відмовив, ніби обурений тим, що його намагаються спокусити, і додав, що вважає своїм обов’язком виперти нас геть.
Гарріс відповів, що, якщо він вважає це своїм обов’язком, то неодмінно повинен його виконати, і запитав джентльмена, у який спосіб, на його думку, це найкраще зробити. Гарріс має досить кремезну статуру, та й зріст у нього добрячий, тому виглядає він чоловіком міцним і жилавим. Джентльмен зміряв його поглядом і сказав, що він піде порадиться зі своїм господарем, а потім повернеться і кине нас обох у річку.
Звичайно, ми його більше ніколи не бачили, і радше за все він просто хотів заробити якогось шилінга. Є такі нахаби, які вештаються вздовж берега і досить непогано заробляють. Улітку вони тиняються біля річки і шантажують довірливих простаків. Вони видають себе за уповноважених власником осіб. Найкраще в таких випадках — залишити йому своє ім’я та адресу, щоб власник, якщо він справді має якийсь стосунок до цього всього, зміг викликати вас до суду і довести, що ви сиділи на шматкові його землі й завдали йому якихось збитків. Та переважно люди за своєю природою настільки ледачі й сором’язливі, що їм простіше щось йому дати, сприяючи шахрайству, аніж покласти цьому край, показавши бодай трішечки твердості характеру.
Якщо ж справді є власники, яких можна в цьому звинувачувати, то їх потрібно викривати. Егоїзм прибережних власників зростає щороку. Якби це було їм під силу, вони перекрили б вздовж усю Темзу. На невеличких притоках чи десь на заводях вони вже так і роблять. У дно річки забивають палі, від берега до берега натягують ланцюги і на кожному дереві прибивають цвяхами величезні таблички з попередженнями. Від одного вигляду цих табличок у мене всередині все закипає. Мені хочеться їх позривати і товкти ними по голові того, хто їх почепив, доки з нього не вийде дух, а потім поховати його і поставити йому ту табличку на могилі замість надгробка.
Я розповів про свої почуття Гаррісові, але він відповів, що в нього вони ще гірші. Він сказав, що убив би не тільки того, хто наказав начіпляти цих табличок, а й усю його сім’ю, усіх друзів і родичів, а потім спалив би їхній будинок. Я зауважив Гаррісові, що, на мою думку, це вже занадто, але він відповів:
— Аніскілечки. Вони насправді на те заслуговують. Я ще й якихось веселеньких пісеньок заспівав би на згарищі.
Мені було прикро бачити в Гаррісові таку кровожерливість. У своїй інстинктивній жадобі до справедливості ми не маємо опускатися до звичайної помсти. Мені довго довелось переконувати Гарріса, щоб пробудити в ньому більш християнське ставлення до цього, і, зрештою, це вдалося — Гарріс пообіцяв, що дасть спокій друзям і родичам та не співатиме на згарищі пісеньок.
Якби ви будь-коли чули, як Гарріс співає комічні куплети, ви б зрозуміли, яку послугу я зробив людству. У Гарріса є нав’язливе переконання, що він вміє співати комічні куплети. Друзі, яким доводилось його слухати, зовсім іншої думки. Вони переконані в тому, що Гарріс не вміє і ніколи не навчиться співати, і взагалі йому не можна дозволяти навіть пробувати це.
Коли Гарріс відвідує якусь вечірку і його просять заспівати, він відповідає: «Але, ви знаєте, я співаю лише комічні куплети». До того ж він каже це таким тоном, щоб всім було зрозуміло: він співає їх так, що достатньо один раз почути — і можна помирати.
— Чудово, — всміхається господиня. — Заспівайте нам одненький, містере Гарріс.
Гарріс встає і з сяючою посмішкою великодушного джентльмена, який збирається подарувати комусь щось надзвичайне, підходить до рояля.
— Попрошу тиші, — каже господиня, — зараз містер Гарріс співатиме комічних куплетів.
— Як цікаво, — перешіптуються гості, поспішають із оранжереї, спускаються сходами, збираються у вітальні, всідаються довкола і посміхаються в очікуванні.
І Гарріс починає.
Звичайно, коли хтось співає такі куплети, ви не особливо переймаєтесь його голосом, не дуже слідкуєте за тим, як складаються слова. Ви не звертаєте уваги на те, як співак, зрозумівши, що затягнув надто високо, на середині ноти раптом сповзає донизу. Вас не хвилює темп. Вам байдуже, що він на два такти випереджає мелодію, потім посеред рядка зупиняється, про щось там сперечається з піаністом, а після того починає куплет заново. Вас цікавить лише те, про що він співає.
Чого ви не очікуєте, так це тієї колізії, що він пам’ятає лише перших три рядки першого куплету і повторює їх, допоки не настане час співати хором. Ви не готові, що він посеред куплету може зупинитися і почати хихикати, приказуючи, що, хай би як це було смішно, але, бодай він луснув, не пам’ятає, про що там ідеться далі. Потім він намагається щось придумати сам, а перейшовши вже до зовсім іншого куплету, раптом все згадує і без будь-якого попередження повертається назад, щоб проспівати вам те, що він забув. Ви не… А тепер я спробую описати, як Гарріс співає комічні куплети, і тоді ви будете в змозі судити про все самі.
Гарріс(перед роялем звертається до публіки). Боюсь, ця пісенька досить стара. Ви всі її, звичайно, знаєте. Але це єдина пісенька, яку я знаю. Це куплети судді з «Фартуха» — ні, я не мав на увазі «Фартух». Я мав на увазі… ну, ви знаєте, що я мав на увазі, зовсім інше. Ви будете допомагати мені хором.
Усі починають шепотіти, передчуваючи задоволення від співу хором. Лунає вступ до пісеньки судді із «Суду присяжних» у бездоганному виконанні нервозного піаніста. Підходить момент для вступу Гарріса. Гарріс пропускає це повз увагу. Піаніст починає нервувати, знову починає вступ, і в той же час починає співати Гарріс, видаючи перших два рядки Першої пісні лорда
