Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— Хто ж так заїздить? — кричав він, жахаючись. — Завертай!
Переляканий візник завертав.
— Куди ж ти завертаєш, мордо?! — страждав Віктор Михайлович, налітаючи на коня. — Надавали б тобі за старих часів ляпасів, тоді б завертав.
Покомандувавши так з півгодини, Полєсов збирався був уже вернути до майстерні, де дожидав його неполагоджений велосипедний насос, але тут спокійне життя міста звичайно знов порушувало яке-небудь непорозуміння. То на вулиці зчіплювались осями вози, і Віктор Михайлович показував, як найкраще і найшвидше їх розчепити; то міняли телеграфний стовп, і Полєсов перевіряв його перпендикулярність до землі власним, спеціально винесеним з майстерні виском: то, нарешті, проїздила пожежна команда, і Полєсов, схвильований звуками труби і попеліючи від полум'я неспокою, біг за колісницями.
Однак вряди-годи Віктора Михайловича настигала стихія реальної дії. На кілька день він ховався в майстерню і мовчки працював. Діти вільно бігали по двору і кричали що хотіли, биндюжники описували у дворі які завгодно криві, вози на вулиці загалом переставали зчіплюватись, і пожежні колісниці та катафалки самотньо котили на пожежу, — Віктор Михайлович працював. Одного разу, після такого запою, він вивів у двір, як барана за роги, мотоцикл, складений зі шматочків автомобілів, вогнегасників, велосипедів і друкарських машинок. Мотор на півтори сили був вандерерівський, колеса давидсонівські, а решта головних частин уже давно втратила фірму. З сідла звисав на шпагатику картонний плакат «Проба». Зібрався натовп. Не дивлячись ні на кого, Віктор Михайлович закрутив рукою педаль. Іскри не було хвилин десять. Потім почулося залізне чавкання, прилад затремтів і оповився брудним димом. Віктор Михайлович кинувся в сідло, і мотоцикл, набравши шаленої швидкості, виніс його через тунель на середину бруку й одразу ж спинився, наче підтятий кулею. Віктор Михайлович збирався був уже злізти і обревізувати свою загадкову машину, як раптом вона дала задній хід і, пронісши свого творця через той самий тунель, зупинилась на вихідному пункті — посеред двору, буркітливо ахнула й вибухла. Віктор Михайлович уцілів чудом і з уламків мотоцикла в черговий запійний період змайстрував стаціонарний двигун, що вельми був подібний до справжнього, але не працював.
Вінцем академічної діяльності слюсаря-інтелігента була епопея з ворітьми сусіднього будинку № 5. Житлотовариство цього будинку уклало з Віктором Михайловичем угоду, за якою Полєсов брав на себе зобов'язання полагодити залізні ворота будинку і пофарбувати їх у який-небудь економічний колір, на свій розсуд. З другого боку, житлотовариство зобов'язалось заплатити В. М. Полєсову після приймання роботи спеціальною комісією двадцять один карбованець сімдесят п'ять копійок. Гербові марки були віднесені на рахунок виконавця роботи.
Віктор Михайлович підняв і поніс ворота, як Самсон. У майстерні він з ентузіазмом узявся до роботи. Два дні пішло на розклепування воріт. Розібрано їх на складові частини. Чавунні завитки лежали в дитячій колясочці; залізні штанги та списи складено під верстат. Ще кілька день пішло на огляд ушкоджень. А потім у місті сталася велика неприємність: на Дров'яній лопнула магістральна водопровідна труба, і Віктор Михайлович решту тижня провів на місці аварії, іронічно посміхаючись, покрикуючи на робітників і щохвилини заглядаючи в провалину.
Коли організаторський запал Віктора Михайловича трохи вгамувався, він знов підступив до воріт, але було запізно: дворові діти гралися чавунними завитками та списами воріт будинку № 5. Угледівши розгніваного слюсаря, діти з переляку покидали цяцьки і розбіглись. Половини завитків уже не було, і найти їх не пощастило. Після цього випадку Віктор Михайлович зовсім збайдужів до воріт.
А в будинку № 5, розчиненому навстіж, відбувалися жахливі події. З горищ крали мокру білизну і одного вечора потягли навіть закипілий у дворі самовар. Віктор Михайлович особисто брав участь у гонитві за злодієм, але злодій, хоч і ніс у витягнутих уперед руках кип'ячий самовар, з бляшаної труби якого било полум'я, біг дуже жваво і, обертаючись назад, шпетив переднього в гонитві Віктора Михайловича нечистими словами. Але найбільш за всіх потерпів двірник будинку № 5. Він утратив свій щонічний заробіток: воріт не було, нічого було відчиняти, і загулялим квартирантам ні за що було віддавати свої гривеники. Спочатку двірник приходив питати, чи скоро будуть зібрані ворота, потім благав Христом-богом, а під кінець почав виголошувати невиразні погрози. Житло-товариство посилало Вікторові Михайловичу листовні нагадування. Справа пахла судом. Становище напружувалось день при дні.
Стоячи біля колодязя, ворожка і слюсар-ентузіаст провадили далі розмову.
— За наявності відсутності просмолених шпал, — кричав Віктор Михайлович на весь двір, — це буде не трамвай, а лихо саме!
— Коли ж все це скінчиться? — сказала Олена Станіславівна. — Живемо як дикуни.
— Кінця-краю цьому нема… Овва! Знаєте, кого я сьогодні бачив? Вороб'янінова.
Олена Станіславівна прихилилась до колодязя, від здивування так і держачи поперед себе повне відро з водою.
— Приходжу я в комунгосп продовжити договір на оренду майстерні, іду коридором. Раптом підходять до мене двоє. Дивлюсь — щось знайоме. Начебто вороб'яніновське обличчя. І питають: «Скажіть, що тут за установа колись була в цьому будинку?» Я кажу, що колись тут була жіноча гімназія, а потім житловідділ. А вам навіщо? — питаю. А вони кажуть «спасибі» і пішли собі далі. Тут я ясно побачив, що це сам Вороб'янінов, тільки без усів. Звідки він тут узявся? І той, другий, з ним був — красень мужчина. Явно колишній офіцер. І тут я подумав…
У цю хвилину Віктор Михайлович помітив щось неприємне. Урвавши мову, він схопив свій бідон і швидко сховався
