Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Дарма що різниця у вивісках і величині оборотного капіталу була разюча, обидва ці різнорідні підприємства провадили одну справу: спекулювали мануфактурою всіх гатунків — грубошерстою, тонкошерстою, бавовняною, а коли траплявся шовк гарних кольорів і візерунків, то й шовком.

Пройшовши ворота, залиті тунельним мороком і водою, і повернувши праворуч у двір з цементним колодязем, можна було побачити двоє дверей без ґанків, що виходили просто на гостре каміння двору. Дощечка тьмяної міді з вирізьбленим на ній писаними літерами прізвищем:

В. М. Полєсов

містилася на правих дверях. Ліві двері мали біленьку бляшанку:

МОДИ І КАПЕЛЮХИ

Це теж було лише про людське око.

Усередині майстерні мод і капелюхів не було ні спартрі, ні оздоби, ні безголових манекенів з офіцерською виправкою, ні головатих болванок для елегантних дамських капелюшків. Замість усієї цієї мішури в трикімнатній квартирі жив непорочно білий папуга в червоних спідніх. Папугу обсіли блохи, але поскаржитись він нікому не міг, бо не говорив людським голосом. Цілими днями папуга гриз насіння і спльовував лушпайки на килим крізь грати баштової клітки. Йому бракувало тільки гармоніки і нових із присвистом калош, щоб бути подібним до підпилого кустаря-одинака. На вікнах коливалися темні коричневі завіски з блямбами. У квартирі переважали темно-коричневі тони. Над піаніно висіла репродукція з картини Бекліна «Острів мертвих» у рамі фантазі темно-зеленого полірованого дуба, під склом. Один ріг скла давно вилетів, і оголена частина картини була так засиджена мухами, що зовсім зливалася з рамою. Що діялося в цій частині острова мертвих — дізнатися було вже неможливо.

У спальні на ліжку сиділа сама хазяйка і, спираючись ліктями на восьмикутний столик, застелений нечистою скатертиною рішельє, розкладала карти. Перед нею сиділа вдова Грицацуєва в пухнастій шалі.

— Мушу вас попередити, дівчино, що я за сеанс менше як п'ятдесят копійок не беру, — сказала хазяйка.

Вдова, що не знала перешкод у жадобі відшукати нового чоловіка, погодилась платити зазначену ціну.

— Тільки ви, будь ласка, і майбутнє, — жалісно попросила вона.

— Вам треба ворожити на даму треф.

Вдова заперечила:

— Я завжди була червова дама.

Хазяйка байдуже погодилась і почала комбінувати карти. Визначення вдовиної долі начорно було дано вже через кілька хвилин. На вдову чекали великі і дрібні неприємності, а на серці у неї лежав трефовий король, з яким дружила бубнова дама.

Набіло ворожили по руці. Лінії руки вдови Грицацуєвої були чисті, могутні і бездоганні. Лінія життя простяглась так далеко, що кінець її заїхав у пульс, і якщо лінія говорила правду, то вдова повинна була б дожити до страшного суду. Лінії розуму й мистецтва давали право сподіватись, що вдова покине торгівлю бакалією і подарує людству неперевершені шедеври в якій завгодно царині мистецтва, науки або суспільствознавства. Горбики Венери у вдови схожі були на маньчжурські сопки і промовляли за чудесні запаси любові й ніжності

Все це ворожка пояснила вдові словами і термінами, вживаними поміж графологів, хіромантів і кінських баришників.

— От спасибі вам, мадамочко, — сказала вдова, — я вже тепер знаю, хто трефовий король. І бубнова краля мені теж дуже відома. А король який, не мар'яжний?

— Мар'яжний, дівчино.

Окрилена вдова помчала додому. А ворожка, скинувши карти в шухляду, позіхнула, показавши пащу п'ятдесятилітньої жінки, і пішла на кухню. Там вона попоралась коло обіду, що грівся на гасниці «Грец», по-кухарськи витерла руки об фартух, взяла відро з відбитою де-не-де емаллю і вийшла надвір по воду.

Вона йшла двором, важко пересуваючись на плоских ступнях, її напівспорохнілий бюст мляво стрибав у перефарбованій блузці. На голові ріс віничок сивуватого волосся. Вона була стара, була бруднувата, дивилася на всіх підозріло і любила солодке. Якби Іполит Матвійович побачив її зараз, то нізащо не пізнав би Олени Боур, давньої своєї коханки, про яку секретар суду сказав колись віршами, що вона «к по-целуям зовущая, вся такая воздушная». Біля колодязя мадам Боур привітав сусіда Віктор Михайлович Полєсов, слюсар-інтелігент, що набирав воду в бідон з-під бензину. У Полєсова було лице оперного чорта, якого старанно мазали сажею, перед тим як випустити на сцену.

Обмінявшись привітаннями, сусіди заговорили про те, що цікавило весь Старгород.

— До чого дожились, — іронічно сказав Полєсов, — учора все місто оббігав, плашок три восьмих дюйма дістати не міг. Немає. Нема! А ще трамвай збираються пускати.

Олена Станіславівна, що мала про плашки на три восьмих дюйма таке саме уявлення, яке має про сільське господарство слухачка хореографічних курсів імені Леонардо да Вінчі, думаючи, що сир добувають з вареників, висловила, проте, своє співчуття:

— Які тепер магазини! Тепер тільки черги, а магазинів нема. І назви у цих магазинів найжахливіші. Старгіко!..

— Ні, знаєте, Олено Станіславівно, це ще дурниці! У них чотири мотори «Загальної Електричної Компанії» лишились. Ну, ці сяк-так підуть, хоч кузови та-аке барахло!.. Скло не на гумі. Я сам бачив. Деренчати все це буде… Жах! А решта моторів — харківська робота. Самий держпромколірмет. Верстви не витягнуть. Я на них дивився…

Слюсар роздратовано замовк. Його чорне лице блищало на сонці. Білки очей були жовтаві. З-поміж кустарів з мотором, на які багатий був Старгород, Віктор Михайлович Полєсов був найбільш неповороткий і частіше за інших осоромлювався. Причиною цього була його надміру запальна натура. Це був запальний ледар. Він завжди пінився. У власній його майстерні, що містилася в другому дворі будинку № 7 у Перелешинськім провулку, застати його було неможливо. Погасле переносне горно сиротою стояло посеред мурованого сарая, по закутках якого лежали