Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Старий ребусник ще довго совгався на дивані й скаржився на засилля радянської ідеології.

— Знову драма! — вигукнула Зося. Вона одягла капелюшок і пішла до дверей. Олександр Іванович рушив і собі за нею, хоч розумів, що йти не слід було б. На вулиці Зося взяла Корейка попід руку.

— Все ж таки ми будемо дружити, правда?

— Було б краще, коли б ви вийшли за мене заміж, — одверто буркнув Корейко.

У розчинених навстіж буфетах штучних мінеральних вод юрмилися молоді люди без капелюхів, в білих сорочках з засуканими вище ліктя рукавами. Сині сифони з металевими кранами стояли на полицях. Довгі скляні циліндри з сиропом на вертушці мерехтіли аптекарським світлом. Іранці з сумними обличчями підсмажували на жаровнях горіхи і чадний дим закликав сюди гуляючих.

— В кіно хочеться, — примхливо сказала Зося. — Горіхів хочеться, зельтерської з сиропом.

Корейко був готовий для Зосі на все. Він вирішив навіть трохи порушити свою конспірацію, витратити карбованців п'ять на гульню. Зараз в його кишені у плоскій бляшаній коробці від цигарок «Кавказ» лежало десять тисяч карбованців кредитками по двадцять п'ять червінців кожна. Але коли б він навіть втратив розум і вирішив вийняти хоч одну таку купюру, її все одно не розміняли б у жодному кінематографі.

— Зарплату затримують, — сказав він у цілковитому відчаї. — Платять дуже неакуратно.

В цю хвилину з натовпу виринув молодик у чудових сандаліях на босу ногу. Він салютував Зосі підняттям руки.

— Привіт, привіт, — сказав він, — маю дві контромарки в кіно. Хочете? Тільки зараз.

І молодик в чудових сандаліях підхопив Зосю і повів її під тьмяну вивіску кіно «Камо грядеші», колишній «Кво вадіс».

Цієї ночі конторник-мільйонер не спав вдома. До самісінького ранку блукав у місті, бездумно переглядаючи фотокартки голих немовлят у скляних вітринах фотографів, підкидав ногами гравій на бульварі і вдивлявся в темну безодню порту. Там вели розмову невидимі пароплави, чулися міліцейські свистки і крутився червоний вогник маяка.

— Проклята країна! — бурмотів Корейко. — Країна, в якій мільйонер не може повести свою наречену в кіно. Зараз Зося здавалася йому нареченою.

Над ранок блідий від безсоння Олександр Іванович забрів на околицю міста. Коли він проходив Бесарабською вулицею, йому почулися звуки «матчиша». Здивований, він спинився.

Назустріч йому спускався жовтий автомобіль. За рулем, зігнувшись, сидів стомлений шофер у хромовій тужурці. Поруч з ним куняв широкоплечий хлоп'яга у стетсоновському капелюсі з дірочками, схиливши голову набік. На задньому сидінні розвалилося ще двоє пасажирів: пожежник у повній вихідній формі і мужчина-атлет у морському картузі з білим верхом.

— Привіт першому чорноморцю! — викрикнув Остап, коли машина, гуркочучи, як трактор, промчала повз Корейка. — Теплі морські ванни ще працюють? Міський театр не закрився? Чорноморськ вже оголошено вільним містом?

Та Остап не почув відповіді. Козлевич увімкнув глушник, і «Антилопа» потопила першого чорноморця у хмарах блакитного диму.

— Ну, — сказав Остап Балаганову, який прокинувся, — засідання продовжуєтся. Подавайте сюди вашого підпільного Рокфеллера. Зараз я почну його роздягати. Ой, вже мені ці принци і жебраки.

З деякого часу підпільний мільйонер почав відчувати на собі чиюсь невсипущу увагу. Спочатку нічого певного не було. Лише зникло звичне і спокійне почуття самотності. Потім почали з'являтися ознаки, що насторожували.

Якось, коли Корейко звичними, розміреними кроками йшов на службу, біля самого «Геркулеса» його зупинив нахабний жебрак з золотим зубом. Наступаючи на зав'язки від підштаників, які волочилися за ним по землі, жебрак схопив Олександра Івановича за руку і скоромовкою забелькотав:

— Дай мільйон, дай мільйон, дай мільйон!

Потім жебрак висолопив товстого, брудного язика і почав верзти вже зовсім не зрозумілі дурниці. Це був звичайний жебрак, напівідіот, які так часто зустрічаються в південних містах, і все ж Корейко прийшов у свій фінобліковий зал із засмученою душею.

Саме з цієї зустрічі і почалося чортовиння.

О третій годині ночі Олександра Івановича розбудили. Принесли телеграму. Цокаючи зубами од ранкової прохолоди, мільйонер розірвав бандероль і прочитав:

«Графиня сполотнілим лицем біжить ставка».

— Яка графиня? — очманіло прошепотів Корейко, стоячи босоніж у коридорі.

Та йому ніхто не відповів. Листоноша пішов. У дворі, в садочку пристрасно мукали голуби. Мешканці спали. Олександр Іванович покрутив у руках сірий бланк. Адреса вірна. Прізвище теж.

«Мала Касательна 16 Олександру Корейку графиня сполотнілим лицем біжить ставка».

Олександр Іванович нічого не второпав, але так схвилювався; що спалив телеграму на свічці.

О сімнадцятій годині тридцять п'ять хвилин того ж дня прибула нова депеша:

«Засідання триває кома мільйон поцілунків».

Олександр Іванович сполотнів від люті і пошматував телеграму. Та тієї ж ночі принесли ще дві телеграми-блискавки.

Перша: