Граф Дракула - Брем Стокер
— Нам сюди.
— Звідки Ви знаєте? — запитав я.
— Хіба Джонатан тут не їздив і не писав про це?
Спочатку мені це здалося дивним, але незабаром я помітив, що такий путівець тут один. Ця дорога була мало наїжджена і зовсім не така, як та, що веде з Буковини до Бистриці, та набагато ширша і добре вторована. Ми поїхали цим шляхом, і коли нам зустрічалися інші, ще більш покинуті і засипані свіжим снігом, ми надавали вибір коням: тварини самі знають дорогу. Я відпустив віжки, і вони терпляче йшли далі. Поступово нам почало зустрічатися все те, про що писав у щоденнику Джонатан, і таким чином ми продовжували їхати. Я сказав місіс Міні, щоб вона поспала; вона спробувала і заснула. Вона спить весь час, поки я, врешті-решт, не починаю турбуватися і буджу її. Але вона продовжує спати, і мені, незважаючи на всі старання, не вдається її розбудити. Здається, я й сам починаю засинати. Я буджу місіс Міну енергійно. Цього разу вона прокидається, і я знову гіпнотизую її. Але вона не піддається. Я не перестаю пробувати, доки нарешті й вона і я не опинилися в мороці. Я озирнувся довкруги і побачив, що сонце сіло. Місіс Міна сміється, я озираюся і дивлюся на неї. Тепер вона зовсім прокинулася і так добре виглядає, як тоді, коли ми вперше увійшли до будинку графа в Карфаксі. Я вражений і відчуваю себе ніяково, але вона така мила, така ласкава і запопадлива, що я забуваю свій страх. Розкладаю вогонь — ми веземо з собою запас дров — і вона готує закуску, поки я розпрягаю коней. Коли я повернувся до вогню, вечеря вже готова. Йду їй допомагати, але вона сміється і говорить, що вже поїла: вона так зголодніла, що не могла більше чекати. Мені це не подобається, і я їй не вірю, але мені не хочеться її лякати, тому я мовчу. Я їм один, потім ми загортаємося в шуби і лягаємо біля вогню. Я вмовляю її заснути і обіцяю чатувати. Кілька разів я ловив себе на тому, що засинав, і до ранку встиг трохи виспатися. Прокинувшися, я знову пробую її загіпнотизувати, але на жаль! Вона хоча й заплющується, але не спить. Сонце сходить, і вона засинає, але надто пізно і так міцно, що її ніяк не розбудити. Мені доводиться підняти її і покласти в екіпаж; уві сні вона виглядає якось здоровіше і рум'яніше, а мені це не подобається, і я боюся, боюся, боюся! Мене все лякає — навіть думка, але я повинен виконати свій обов'язок. Це боротьба не на життя, а на смерть, і ми не повинні відступати.
5 листопада, вранці.
Хочу записати все по черзі, оскільки інакше ви скажете, що я збожеволів і що всі пережиті жахи так жорстоко вплинули на мій мозок.
Вчора ми весь день їхали, постійно наближаючись до гір і заглиблюючись все далі й далі в дику країну. Місіс Міна постійно спить. Я зголоднів, вгамував свій голод, будив її, щоб вона поїла, але вона продовжує спати. Я почав боятися, що фатальні чари цієї місцевості подіяли на неї, заплямовану дотиком вампіра. «Гаразд, — сказав я собі, — якщо повинно так бути, що вона проспала весь день, хай, я не сплю ночами». Дорога була погана, як усі старі примітивні дороги в тій місцевості, я опустив голову і заснув.
Коли я прокинувся і поглянув на місіс Міну, то побачив, що вона ще спить, а сонце вже низько. Все абсолютно змінилося. Круті скелі пішли кудись удалину, і перед нами на високому крутому горбі стояв той самий замок, про який Джонатан говорив у своєму щоденнику. Відчуття урочистості й страху охопило мене, оскільки тепер, на добро чи ні, кінець уже близький. Я розбудив місіс Міну і спробував її загіпнотизувати, але марно. Запанував морок, я розпріг і нагодував коней, потім розвів вогонь, влаштував і посадив місіс Міну якомога зручніше. Вона пильнувала і була чарівна, як ніколи. Я приготував їжу, але вона не захотіла їсти, сказавши, що не голодна. Я не наполягав, бо знав, що це даремно. Але сам я поїв, оскільки мені потрібно було набратися сил. Потім я накреслив навкруг місіс Міни коло, розкришив одну облатку і поклав ці крихти по колу, так що всякий доступ в середину був неможливий. Вона весь час сиділа тихо, так тихо, як небіжчик, роблячись блідішою і блідішою, і не зронила жоного слова. Але коли я підійшов до неї, вона притиснулася до мене, і я відчув, що вона тремтить від страху. Мені було важко. Коли вона трохи заспокоїлася, я сказав:
— Ходімо до вогню.
Я хотів подивитися, що вона в змозі зробити. Вона покірно підвелася, зробила крок уперед, зупинилася, як укопана, і сказала:
— Боїтеся за мене? Чого ж за мене боятися? Чим я краще за них?
Слова ці мене вразили. В той момент дмухнув різкий вітер і роздув полум'я, при світлі якого я побачив червоний шрам на її лобі. Тоді, на жаль, я зрозумів усе! Якби й не зрозумів, то незабаром дізнався б, оскільки фігури, що кружляли, почали підходити все ближче й ближче, але в круг не входили. Потім — вони матеріалізувалися і, якщо тільки Бог не позбавив мене розуму, я роздивився перед собою тих трьох жінок, яких Джонатан бачив у себе в кімнаті, коли вони хотіли поцілувати його в шию. Я впізнав їхні гнучкі, повні фігури, їхні блискучі очі, білі зуби, колір волосся і похітливі усмішки. Вони усміхалися бідоласі Міні і сміх їхній різко лунав у нічній тиші; вони простягнули до неї руки і заговорили:
— Прийди, сестричко! Ходи до нас! Іди-но, йди!
Я в страсі поглянув на Міну, і серце моє забилося від радості, оскільки вираз її очей додав мені надії. В них я прочитав тільки жах, страх і огиду. Слава Богу, вона ще не належала до них. Я схопив одну з коляк, що знаходилися поблизу від мене, для багаття і, тримаючи перед собою облатку, почав підходити до них, наближаючись в той же час до багаття. Вони
