Граф Дракула - Брем Стокер

3 листопада.

У Фунду ми дізналися, що катер пішов угору по Бистриці. Хоч би потепліло! Здається, починає йти сніг, якщо він буде сильний, це нас зупинить. У такому разі нам доведеться взяти сани і продовжувати свій шлях по-російськи.

4 листопада.

Сьогодні ми дізналися, що катер щось затримало на порогах Бистриці. Човни словаків проходять благополучно за допомогою мотузка і при вмілому управлінні. Кілька годин тому їх пройшло тут чимало. Годалмінг прекрасний рульовий і, мабуть, зумів провести катер, не дивлячись на труднощі. Я переконаний, що вони благополучно подолали пороги, з місцевою допомогою, звичайно, і тепер знову в погоні. Боюся тільки, що катер постраждав, оскільки селяни говорять, що після цього він весь час зупинявся, поки не зник з очей. Треба поспішати: може знадобитися наша допомога.

Щоденник Міни Харкер

31 жовтня.

У Бересті ми приїхали опівдні. Професор сказав, що сьогодні вранці він мене зовсім не зміг загіпнотизувати і що все, що я йому сказала, було: «темно і тихо». Тепер він пішов купувати екіпаж і коней. Нам треба проїхати 70 миль з лишком. Країна дивна та цікава; якби все відбувалося за інших умов, то бачити це принесло б величезне задоволення. Яка насолода була б подорожувати тут з Джонатаном, але на жаль!..

Пізніше.

Лікар Ван Хелзінк повернувся: він дістав коней і екіпаж. Ми пообідали, а потім вирушили в дорогу. Господиня приготувала нам кошик провізії, стільки, що вистачило б на цілий загін солдатів. Професор заохочував її і шепотів мені на вухо, що ми, можливо, цілий тиждень не дістанемо ніде хорошої їжі; він зробив ще деякі покупки і велів запакувати ковдри та теплі пальта, і інші зимові речі. Вже напевно, ми в дорозі не мерзнутимемо.

Скоро виїжджаємо. Боюся навіть подумати про те, що з нами може статися. Але на все воля Божа, тож зберігаймо спокій. Одному Йому відомо, що буде, і благаю Його з глибини своєї понівеченої душі, щоб він беріг мого дорогого чоловіка; щоб Джонатан знав, що я любила його більше, ніж можу це висловити, і що мої останні й кращі думки були про нього…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Щоденник Міни Харкер

1 листопада.

Весь день у русі, причому ми дуже поспішали; коні ніби відчувають, що до них добре ставляться, і охоче біжать щодуху. Ситуація така одноманітна і обставини так добре складаються, що ми вже починаємо сподіватися, що наша подорож лине благополучно. Лікар Ван Хелзінк лаконічний; повідомляє фермерам, що поспішає в Бистрицю, платить їм гроші і міняє коней. Їмо суп або п'ємо каву або чай та їдемо далі. Жителі дуже забобонні. В першому будинку, де ми зупинилися, жінка, яка прислужувала нам, помітила шрам у мене на лобі, перехрестилася і підняла два пальці, щоб уберегти себе від лихого ока. Мені здається, що вона навіть поклала подвійну порцію часнику в нашу їжу, а я його зовсім не переношу. З тих пір я прагнула більше не знімати капелюха або вуалі, щоб таким чином уникнути непотрібних неприємностей. Ми їдемо неймовірно швидко, і оскільки щоб не викликати зайвого базікання обходимося без кучера, то в нас немає і ніяких скандалів; але все-таки побоювання лихого ока переслідуватиме нас всю дорогу. Професор здається невтомним; за весь день він не відпочив жодного разу, мене ж примушує спати. При заході сонця він мене загіпнотизував, і говорить, що я відповідала йому знову те ж саме: «морок, дзюрчання води і тріск дерева», так що наш ворог все ще на воді. Я боюся думати про Джонатана, і разом із тим чомусь не страшно ні за нього, ні за себе. Пишу це в очікуванні фермерських коней. Лікар Ван Хелзінк заснув. Бідолаха, він так втомився, але вигляд його так само рішучий, як і наяву. Коли ми вирушимо в дорогу, я примушу його поспати, а сама правитиму. Я скажу, що попереду багато днів подорожі і що він повинен поберегти свої сили, оскільки вони нам ще можуть знадобитися.

2 листопада, вранці.

Ми всю ніч правили по-черзі; день настав ясний, холодний. В повітрі відчувається якийсь дивний тиск. Жахливо холодно, і нас рятує тільки теплий одяг.

2 листопада, вночі.

Цілий день швидкої їзди, країна стає все більш дикою, громаддя Карпатських гір, що здавалося у Бересті так далеко і так низько стоять на обрії, тепер неначе оточили нас. Ми в прекрасному настрої, мені здається, що прагнемо розважати один одного. Лікар Ван Хелзінк говорить, що вранці вже будемо в проході Борго. Будинки зустрічаються рідше, і професор сказав, що наші останні коні підуть з нами до кінця, оскільки більше ніде буде їх міняти. О, що принесе нам завтрашній день? Хай допоможе нам Бог, хай береже Він мого чоловіка і тих, хто любий нам обом і хто тепер в небезпеці. Стосовно ж мене, то я Його негідна. На жаль! Для Нього я нечиста і залишуся такою, доки Він не удостоїть мене Своєю милістю.

Щоденник Авраама Ван Хелзінка

4 листопада.

Це призначається моєму старому дорогому другові Джону Сьюарду, Д. М., Перфліт, Лондон, у випадку, якщо я його не побачу. Це все йому пояснить. Ранок, пишу при вогні, який всю ніч підтримував. Місіс Міна мені допомагає. Неймовірно холодно. Місіс Міна весь день була в дуже поганому настрої, зовсім не схожа на себе. Вона все спить, і спить, і спить! Вона, завжди така енергійна, сьогодні абсолютно нічого не робила; у неї навіть пропав апетит. Вона нічого не записує до свого щоденника — вона, яка завжди так акуратно його вела. Відчуваю, що не все добре. Хоча сьогодні вона все-таки веселіша. Сон її підбадьорив. Після заходу сонця я спробував її загіпнотизувати, але на жаль! Ніякої дії! Вплив мій меншав і меншав, а сьогодні він зовсім зник. Ну що ж — на те воля Божа, що б не сталося і до чого б це не призвело!

Тепер до фактів. Оскільки місіс Міна більше нічого не записує, то доведеться це робити мені.

До проходу Борго ми приїхали вчора вранці, відразу після сходу сонця! Коли я помітив ознаки світанку, почав готуватися до гіпнозу. Ми зупинили екіпаж і зійшли, щоб нам нічого не заважало. Я зробив хутряне ложе, і місіс Міна лягла і хоча повільніше, ніж завжди,