Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Ви — некромант, — я намагався говорити якомога спокійніше і не тикати пальцями.

— Так, — не без гордощів погодився дід.

— А я — алхімік! — і, дідько його візьми, їм доведеться з цим змиритися.

— Диплом ти робиш у мене, — неголосно нагадав Сатал.

— А захищати буду в буцегарні! «Вплив магією на тіла людей з метою імітації життя» — сім років каторги, Кайдани Вибавлення і спостереження до кінця життя.

— Ні, ні, — стрепенувся чиновник, — все санкціоновано. Ознайомтеся!

Він витягнув з папки листок гербового паперу і простягнув мені, я пробіг очима рядки:

— Примусова анімація? — це треба ж так назвати! — Але тут немає мого імені.

— А чи не пофіг? — не втримався від репліки капрал.

— Не пофіг! Відбиток аури індивідуальний.

Вони змовилися, це ясно, хочуть мене підвести під статтю. Чим я їм зашкодив?

— Не нервуйтеся так, молода людино, — поблажливо посміхнувся пан Чарак. — Це всього лиш невелика перевірка ваших здібностей.

— Дякую дуже, один зомбі у мене вже є!

— І я досі розплутую наслідки його появи.

— Труп собаки, — поспішно пояснив Сатал, — послідок ґоула.

Мені не сподобалося, що про мого пса говорять, ніби про якусь відрижку.

— Вельми нерозумно, молодий чоловіче, — засуджуючи, поцокав язиком маг, — економія сил ілюзорна, не кажучи вже про якість стихійно-трансформованої плоті.

Угу, наступного разу, коли за мною ґулі прийдуть, я їх сортувати буду: перший сорт, другий сорт. Експерт, його мать!

— Знаєш, діду, внуків своїх будеш вчити.

А ось це я даремно сказав. Очі старого мага недобро потемніли, а нерви дряпнула присутність чужого Джерела. М’якшим треба бути, скромнішим…

— Молодий чоловік трохи неврівноважений, — спробував прийти мені на виручку Сатал — зараз він зосередиться і виконає необхідне закляття. Він, звичайно, розуміє, що в його ж інтересах показати себе з кращого боку.

… І вони будуть кататися на мені до старості.

— Майстре, у вас апетити як у Шереха. Дальше лише публічний секс!

Після моїх слів потемніло навіть небо. Гм-да, хохма цілі не досягла, зараз мене будуть убивати.

Сатал і некромант стали ненав’язливо брати мене в кліщі, капрал, з маніакальною посмішкою, йшов прямо в лоб. Небіжчик до розваг не долучався.

Це було чисте самогубство — наражатися на бійку одразу з трьома професіоналами, та хоч би і з одним. Дуелі чорних магів майже завжди для когось закінчуються летально (надто вже могутні сили прикликають на допомогу бійці), але мені зараз на цю обставину було начхати — я встиг торкнутися свого Джерела, і це була моя найбільша помилка. Здатність тверезо мислити тихо здохла, інстинкт самозбереження взяв відгул. Напевне, єдиним способом порятуватися було би впасти на пісок і закрити голову руками, але підкоритися насиллю — все одно, що померти, так що для мене результат ніяк не поміняється, а от їм буде кисло. З того світу вам являтися буду, упирі недоприручені!!!

— Досить! — спокійно наказав містер Пірсон. — Думаю, нам слід перенести цю розмову. Зустрінемся ще раз у вівторок, так би мовити, на свіжу голову.

— Підтримую, — несподівано вторив йому Сатал, повертаючись до колег. Контури напівсформованих плетінь, які він утримував на самій межі реальності, стали чіткішими.

Капрал примружився на старшого координатора, а старий скривився — сценарій двоє на двоє його не влаштовував.

— Що, так і будемо йому шмарки підтирати?

— Ви вже визначіться, — на губах Сатала з’явилася ввічлива посмішка, але очі залишалися крижаними, — вам треба навчити некроманта чи знищити конкурента?

Ніколи б не подумав, що бойові маги, які вже приготувалися до мордобою, можуть завмерти в стрибку, але через пару секунд я залишився єдиним, хто ще не заткнув Джерело. Ось де сила! Такий рівень володіння собою умом не зрозуміти. Моя чорна натура все ще бісилася, вимагаючи крові, але жити мені все ж хотілося більше, і Джерелу довелося відступити. Від затраченого зусилля я змок, як миша, і трусився.

Ця ненормальна компанія роздивлялася мене з цікавістю медика.

— Так, — з деяким запізненням погодився Чарак, — перенести розмову, дійсно, буде мудро.

Та шоб ви всі здохли! До речі, про отрути…

— До побачення, містере Тангор, — ввічливо поклонився мені чиновник, — сподіваюся, ви обдумаєте нашу пропозицію у вільний час.

Повертатися до них спиною я не наважився, так і задкував до самого берега, ризикуючи ганебно гепнутися на п’яту точку. На мене ніхто більше не дивився, містер Пірсон щось спокійно розповідав, маги обмінювалися короткими репліками. Коли дюни заслонили мене від ворога, напруга спала, і решту дороги до мотоцикла я подолав бігом.

Як би не хотілося мені щезнути з цього проклятого місця негайно, довелося чекати ще чверть години, поки не перестануть труситися руки. Було би нерозумним живому вирватися з лап чаклунів лише для того, щоби розбитися об дерево! Капрал тим часом висвистав з фургону двох санітарів, і індиферентне до всього тіло винесли з полігону. У мене було достатньо часу для того, щоби все обдумати і жахнутися. Ні, не близькості смерті.

Я, звичайно, з могутніми магами дружби не водив, а з мого дядька чарівник був хирлявий, але основним методом контролю над чорною натурою для мене завжди було «не провокувати». В дитинстві в мене старанно втовкмачили, в яких ситуаціях природні реакції можуть перехопити владу над розумом, і порадили до такого не доводити. Те, свідком чого я сьогодні став, цій схемі категорично протирічило — троє дорослих чорних не могли поступитися молодому нахабі, раз уже справа дійшла до прямих погроз і викликів Джерела. Але коли людина (звичайна людина!) озвучила раціональний аргумент, вони з ним погодилися і відіслали силу, наплювавши на пожежу, яка бушувала в крові, барабанний бій серця, засліплюючу лють. Просто вивернули свою суть навиворіт, ніби килимок витріпали.

Не можна же так з себе знущатися!

Ні, я не боявся цих виродків, мене просто нудило від самої лише думки про них. Ненормальні вони. Чи навпаки? Що, якщо Саталові стукне в голову вимагати чогось подібного від мене? Уб’ю. Його, себе, всіх. Мене вперто переслідувала примарна картинка паровоза, що зупинився переді мною лоб в лоб.

Ось чому я ніколи не хотів бути чарівником.

Повернення назад зайняло більше часу, ніж звичайно, і справа була не в обережності. Мені треба було подумати, а неквапне переміщення з пункту А в пункт Б створювало для цього найкращі умови. Дана мені відстрочка, по хорошому, означала лише те, що на другий раз відмови від мене не приймуть, якщо я звичайно за два дні не зможу знайти собі покровителя крутішого, ніж старший координатор північно-західного регіону. Мені просто давали час «дозріти». Їх чекає сюрприз: отрута у вигляді аерозолів (ще ні разу не пробував — все не міг знайти піддослідних мишей, але