Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Ось ти і впіймався, чаклуне, — проголосив той, хто виглядав тут головним.
Я знизав плечима, ну, хочеться людині в це вірити!
— Відпустіть хлопця.
— Спробуєш чаклувати — і від помре!
— Він помре — вам всім тут кінець. Принцип пояснювати треба?
Очі вже звикли до тьмяного світла, тепер дуже добре було видно того, хто говорив — літній чоловік з буйною силою чуприною, не маг, але обвішаний захисними амулетами з голови до ніг. Дурня, звичайно, але від самоучок допомагає. Я міг створити плетіння, яке зламало б ці його іграшки к чорту, але біда в тім, що я не міг зробити цього непомітно. Паршива ситуація.
Головний Чудесник (якщо це були вони) оскалився:
— Це ти убив вчителя Лорана!
Сумніви про Чудесників зникли. Я не став заперечувати очевидне і відповів:
— Він кинув виклик чорному магу, ми таке не прощаємо. До речі, у нього теж була така штука, — я кивнув на арбалет, — але це йому не допомогло.
— У нас є твій приятель, — резонно зауважив цей козел. — І ми можемо його вбити!
— А смисл? Якщо це буде вартувати вам усім життя?
Я собі не уявляв, як він буде викручуватися з цієї ситуації. Можна було би почекати, поки арбалетники втомляться (зброя то у них важкенька), можна було дочекатися Макса — від неухильно наближався до своєї жертви, незручність була лише в тому, що зомбі треба було лише легко придушити людину, а не вирвати йому горлянку.
Видно, думка про фактор часу непокоїла і їхнього ватажка
— Ми готові вмерти! — оголосив він. — А наші соратники зуміють зробити так, щоби ти відповів за свої злочини. Твої господарі не зможуть прикривати тебе вічно!
Я зрозумів, куди він клонить і занепокоївся: моїх навиків не вистачить для того, щоб зробити все непомітно, а помста за смерть товариша — це зовсім не те ж саме, що необхідна самооборона, тут Сатал може і не піти мені назустріч. Таким чином, хай опосередковано, вони зуміють-таки мені нашкодити — просто виставлять кримінальним злочинцем. В толкуванні законів стосовно чорних суд не знає співчуття (нам тільки волю дай, ми все на свою користь вивернем), а значить замість геройського німбу мене чекатимуть мінімум двадцять років за ґратами і Кайдани Вибавлення (уже справжні). Як я буду виглядати у очах Лючика? Якщо чесно, думка сім’ї з цього приводу хвилювала мене більше, ніж життя Рона. Ось такий я мерзенний, егоїстичний і, взагалі, — чорний маг.
— Чому ти вирішив, що мені необхідно вас вбивати? Вас посадять як вбивць, плюс — зберігання зброї. Вважаєш, цього мало?
Але, звичайно, скількись-там років ув’язнення в обмін на життя Чвертки мене не задовольняла, теж чисто з егоїстичних міркувань — якось не симетрично. Напевне, це було ясно і Чудесникові, він ще більше оскалився і кинув у мій бік якийсь предмет:
— Або ти це вип’єш прямо зараз, або можеш починати дзвонити у поліцію — твоєму дружку гаплик!
Як це часто роблять незнайомі з чорними люди, він оцінював мою поведінку, виходячи зі своєї, наївний. Я вже знав, що саме у флаконі — запах у блокатора вже дуже специфічний. Так, Роне, ти мені дорогий, але власне життя дорожче. Тішся тим, що я прослідкую, аби цю компанію отруїли в тюрмі (є в мене парочка рецептів — протиотрути не буває). Їх смерть буде жахливою! Але в той момент, коли я відмовився від думок про вбивство, ситуація повернулася до мене зовсім іншим боком.
«Гей, чудовиську! Вилазь, монстр проклятий!» — Шерех відповів хвилею підозріливої уваги. — «Зараз я спробую нейтралізувати того, що з ножем, інші мене приб’ють. Якщо не хочеш, щоби всі твої труди виявилися даремними, зроби щось! Сонячного світла тут нема.» — Згода від нежитя прийшла несподівано легко, він був не проти можливості показати мені себе, так би мовити, для більшого остраху, а відвертаючих амулетів у цій частині міста не було. — «Чвертку не чіпай!» — І це — будь ласка. Ну і прекрасно!
Я посміхнувся в очі козлу з амулетами, підкинув флакончик на долоні: найскладнішим було наважитися ось так от — плюнути на себе. Але краще вмерти, ніж дозволити Шерехові стати свідком моєї ганьби! Я глибоко зітхнув і стиснув Джерело, жаром його люті вибиваючи з душі останні сумніви. Ніж, що дряпав горло Чвертки, розсипався на дрібну пилюку, а мудак, який загрожував його життю, відлетів убік з переломами обох рук. Арбалет того, що стояв справа, дзенькнув. Я кинувся вперед, намагаючись забрати Рона з лінії вогню — закляття відхилить стрілу, але не перешкодить арбалетникові вистрелити знову — заряджених арбалетів у нього в запасі три або чотири.
Але ніякої відповіді на свої дії я від Чудесників не дочекався: стріла не вп’ялася мені в ребра, ватажок не заступив дорогу, а той що ховався зліва, не атакував зі спини з тесаком. Я встиг підхопити Чвертку перед тим, як той гепнувся чолом до підлоги, а навколо уже діялося чортзна-що. Тьмяне світло електричних лампочок стало зовсім блідим і тремтіло, ні, це тремтіло повітря, заполонене чорною ряскою, ніби падав мільярд сухих листочків Голову наче набили ватою, запанувала настільки глуха тиша, що не чути було навіть биття власного серця, тільки неперервний шурхіт, ніби вітер заблудився в гіллі. Я ризикнув подивитися на ворогів крізь цю вакханалію тіней — вони завмерли там, де стояли, їх очі були широко розплющені, а лиця спотворив невимовний жах. Чорні пластівці закручувалися вихором і летіли в них, вливаючись в тіла неперервним потоком. Жертви Шереха щось бачили — зіниці металися туди-сюди, м’язи здригалися — але що саме, сказати було неможливо. Хоча, враховуючи мій власний досвід, їм можна було лише поспівчувати — їх живими забирали до пекла.
Треба звідси валити. Не те, щоби мені було страшно, але краще Шереха не спокушати.
Я закинув Рона на плечі (ох, важкий, кнуряка) і посунув до дверей, по дорозі натискаючи в кишені наглядівський «манок» (подивимося, як зашвидко вони відреагують!). Надворі було вже зовсім темно,
