Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

— Не знайшов.

— Жаль… Горикорінь?

— Є!

— Прекрасно! — зрадів Аріман. — Це — найголовніше. Де він?

— Очолює новий інститут. Інститут проблем Буття.

— Чим займаються?

— Головна проблема — багатомірність.

— Он як! — Важка дума залягла на чолі Арімана, він насупився. — Вже до цього дійшло. Зерно дає парості. Прокляте сім’я Корсара.

— Горикорінь збирається на Місяць.

— Навіщо?

— Важливий експеримент. Готується будівництво філіалу. На Місяці.

— І ти нічого не довідався? — роздратовано запитав Аріман. — Загальні фрази!

— Спробуй сам.

— Ти ж космослідчий.

— Не такого хаотичного світу. Він мені обрид. Руйнуються закони природи. Не знаєш, як в той чи інший момент стануть діяти ці непослідовні істоти.

— Гаразд. А інші Космократори?

— Ще не знайшов їх.

— Меркурій?

— Він і тут детектив. Химерна кримінальна історія. Він розшукує Громовицю. Хай шукає! Ха-ха-ха! Всі криміналісти світу не допоможуть йому!

— І все-таки ти не втішив мене, — задумливо сказав Арі-ман. — Доведеться за справу взятися мені самому.

— Тобі, Арімане? — здивувався Ягу. — Ти покинеш Ару?

— Ти не розумієш, — холодно заперечив Аріман. — Вирішальний час, Ягу! Вирішальний. Кожна мить може бути фатальною. Мечі причинності піднято. їх не видно, але вони вже в польоті. І наш меч повинен вдарити перший! Готуй квантовий інвертор, Ягу! Я переходжу на Землю…

Повернувшись з побачення, Галя довго бродила вулицею. Було сумно. Щось не давало спокою. І Григір не такий, як завжди. Нещирий, невеселий. Тінь на чолі, якась тривога в глибині очей. Вона так полюбила його. Кожного дня ввижалося їй круте біле чоло, ясний погляд, добрі, сильні руки. А сьогодні коханий Григір ніби відсутній. Здається, що замість нього хтось інший — напружений, занепокоєний. Щось приховує від неї. Не чуже, а таке, що зв’язано з нею.

Тремтливо вимальовуються пунктири їхньої спільної стежечки. Хитаються, зближаються, розходяться. Що звелить доля? Від чого вона залежить? Бути чи не бути їм разом? Невже мало всіх мук? За віщо? Хоч би вже за гріхи. Чи за провину предків?

Галя згадала минуле, коли була в інтернаті. Вчилася добре, поводила себе стримано. Як приручене вовченя, що злякано позирає на непроханих піклувальників, терпить ласку, бо не бачить лісу, куди можна було б утекти.

Ніхто її не кривдив. Проте не було і дружби. Чула шептання — образливе, гірке. Щось про батька. Про якісь мільйони. Які мільйони? Він їх не міг узяти. Він був щирий і добрий… Галя усамітнювалась, шукала втіхи в уяві. Малювалися їй прекрасні далекі світи, великодушні, сміливі герої. Замки, споруджені з кришталю і променів, блискавичні польоти між зорями, радісні зустрічі з небесними істотами. У мріях було гарно, ясно. Відчувала себе в рідній стихії.

Знайшлися поза інтернатом люди, які помітили її. Ласкаво заговорили до неї… Так вона опинилася в секті п’ятидесятників, їй імпонувала атмосфера братерства. Натхненні слова вчителя: «Треба нам народитися звиш!» Як прекрасно! Треба вічно оновлювати себе, відкидати негідне, нікчемне, як скидає гадюка стару, непотрібну шкірку. «Хто любить душу свою, той загубить її!» І це прекрасно! Егоїзм вироджує людину, холодить серце, роз’єднує з іншими. А самотина рано чи пізно умертвить душу! Мудро сказано!

Галя кинулася в обійми любові — неземної, натхненної, чарівної. «Йду, щоб приготувати вам місце. Заберу вас до себе!» — «Забери, забери, коханий! — ридала вона, падаючи на коліна і заливаючись блаженними слізьми. — Розкрий браму істини, хочу кохання, хочу дружби і святощів! Пошли друзів мужніх і мудрих!»

Та поміж блакитними туманами блаженства іноді прозирали плеса тверезості, роздуму. Галя приглядалася до тих, які прагнули поруч з нею до правди, намагалася ввійти в їхній духовний світ. Поступово проходив хміль новизни, і вона побачила звичайних людей. Лише напоєних екзотичним духовним напоєм. Вони жили, як і мільйони невіруючих. Ходили на роботу, одружувалися, купували меблі, мріяли про нові квартири, випивали, полюбляли сказати єхидне слівце про ближнього. І тільки вечорами на молінні надівали на себе машкару. Ніби фали самі перед собою якийсь спектакль.

Почалися сумніви, вагання. Уважно читала Новий Завіт. Знайшла тисячі невідповідностей. Жахнулася того, що сталося перед Голгофою, після неї. Які невігласи і нікчеми! Навіть початувати кілька годин у Гефсиманії в них не вистачило снаги. Не поспати, зосередившись у полум’яному прагненні захистити вчителя від страхітливої долі!

Глухо шуміли дерева в саду Гефсиманії. Нажахано дивилися з неба зірки на останні години нечуваної драми. Дивилися на поцілунок Юди. Дивилися, як розсипалися врозтіч «вірні» учні і послідовники. «Равві, хто з нас сяде праворуч тебе, а хто ліворуч в царстві новому?» Ось вона, хвилина вінчання на нове царство! Криваве, болісне вінчання! Де ж ви, учні, апостоли? Чому не стали плече до плеча з учителем, вашим Царем? Один — праворуч, другий — ліворуч.

Де там! Розбіглися, як руді миші. Йшли назирці, загубившись у юрбі галасуючих, заінтригованих іудеїв. Ішли, тремтячи за своє спустошене життя, сподіваючись на чудо. А раптом роздереться запона неба, і легіони ангелів зійдуть на землю, і мечами світоносними захистять месію?! О, тоді можна буде кинутися йому до ніг, стати поруч, щоб всі побачили його вірних учнів! Чуда не було!

Була холодна ніч. Знущання, кпини, удари. Докірливий погляд синіх очей, сповнених слізьми нечуваної муки і співстраждання. А учні — в пітьмі. Розгублені, знічені.

Не збагнули нічого, нічому не навчилися. «Доки світло з вами — користуйтеся. Доки ще не згасло — йдіть за ним». Меркне смолоскип, пропадає стежечка в нічній млі, густі тумани сповивають виднокіл.

Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточили глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!