Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник
— Мені страшно!
— Космослідчому страшно! — насмішкувато сказав Аріман. — Ти мене дивуєш.
— Я не чув від тебе нічого подібного.
— Отже, слухай. Не час гратися в етику. Я викликав тебе не для абстракцій.
— Говори.
— Настала пора рішучої дії. Я згадав: Аналітичний Хроноцентр попередив, що вони з’єднаються, і тоді ідеї Корсара запанують і в тому світі.
— Це страшно?
— Ти дитина! Пора тобі глибше замислитись над космогенезом.
— Я практик, — невдоволено мовив Ягу.
— Тим більше. Якщо тільки мислячі істоти тримірності розірвуть кільце просторово-часового колапсу, Ара загине.
— Чому? — збентежено запитав Ягу.
— Тому, що ми давно зв’язали долю власної системи з енергією того світу. У нас вже немає власної потенції. Треба будь-що не допустити розриву колапсу. Доки носії цих ідей були роз’єднані, доки рівень планетарної науки того світу був низький, загрози такої не існувало, а тепер…
— Я зрозумів. Тепер треба їх… ліквідувати.
— О ні! — заперечив Аріман. — Фізична смерть — пусте. Планета того світу має потужну ноосферу, їхня інформація залишається. Вони знову відродяться в інших тілах.
— Що ж робити?
— Я маю план. Для того й викликав тебе. Можна покластися на тебе?
— Я давно зв’язав свою долю з твоєю, — суворо сказав Ягу.
— Гаразд. Вірю. Слухай же…
Автобус йшов до Верховини. На шостому кілометрі від Ворохти з нього вийшов юнак. Без речей, у простих штанях, брезентовій тужурці. Сутеніло. Над горами купчилися сиві хмари, десь гриміло. Водій виглянув з віконця, крикнув:
— Гей! Куди проти ночі? Може, ти не там зійшов?
— Там, — холодно відповів юнак.
— Ну, якщо там, — непевно мовив водій. — А то буває всяке. Недавно троє горе-туристів пішли на Говерлу. Без намету, без теплих мішків, без провідника. Нема й нема. Вже їх зі Львова кинулися шукати. Знайшли…
— Де ж? — поцікавився хтось із пасажирів.
— На Говерлі! Закоцюбли. Саме повалив сніг, мороз. Ти чуєш, парубче?
— Дякую за інформацію, — ввічливо сказав юнак і рішуче попрямував шляхом.
Автобус рушив і скоро зник за поворотом. Мандрівник лишився сам. Він не стишував ходи, незмигно дивлячись на потрійне верхів’я Чорногори. По узбіччю Говерли ще біліли сніги. У вечірній імлі вони наливалися тьмяною блакиттю. Обабіч шляху чорно-зеленою стіною стояли смереки, ялиці, десь ліворуч невтомно шумував потік. За Говерлою сяйнула блискавиця, згодом докотився грім. Юнак вдоволено посміхнувся, звернув до річечки, сховався під велику скелю, з якої падала вода, утворюючи пінистий вир.
Сів на камінь, вийняв з кишені чорний овальний предмет, схожий на ладунку. Відкрив його. Темно-зелена поверхня фосфорично засвітилася, зазміїлася золотими нитками. Спалахнула фіолетова іскра, шалено завертілась, намотуючи тугу променеву спіраль. Над Чорногорок» між хмарами з’явилося мерехтливе сяйво, знизилось вогнистою кулею над смереками, покотилося в долину. І ось уже наблизилось до потоку у вигляді сріблястого диска, що завис над землею.
Юнак сховав ладунку до кишені, неквапно підійшов до апарата. Фосфоричний ореол довкола диска зник, мандрівник, зігнувшись, пробрався всередину. Як тільки за ним зачинився люк, пульсуюче коло знову замерехтіло, і апарат піднявся в повітря, прямуючи до Чорногори.
Юнак скинув брезентову куртку, штани, білизну. Кинув їх до невеликого ящика в шлюзі. Зневажливо глянув на свої худорляві руки, на порослі рудуватим волоссям ноги.
Торкнувся пальцем стіни. Набрав на циферблаті код. Стіна розтанула, натомість виникла миготлива, динамічна завіса, ніби сплетена з веселкових барв.
Юнак рішуче ступив крізь ту запону. Опинився в головній каюті диска. Тепер це вже була інша істота. Широкі плечі, високе чоло, вогненно-червона грива волосся, сильне гармонійне тіло. Він накинув на себе легке покривало, сів до пульта. Глянув на універсальний хронометр, на шкалі якого пульсували блакитні зірочки, фіксуючи плин часу різних координат Всесвіту.
— Пора, — задумливо сказав юнак.
Тим часом диск плавно опустився на вершину Говерли. З півдня на Чорногору насувалась лавина хмар, у ній кипіла й вирувала гроза. На півночі голубіло чисте небо, наливалося сумовитою вечірньою млою. Внизу чорніли хвилі гір, які зникали за обрієм. Мить мандрівник спостерігав за цим краєвидом, в очах його — вираз жалю. Потім погляд прикипів до пульта, і вже не бачив нічого, крім хронометра.
Ланцюжок блакитних іскор, дивно сплітаючись, перетворився в кільце. Те кільце спалахнуло рубіновим вогнем, і над пультом виникла постать людини. Чорні очі знайшли юнака. З’явилася на вустах дружня усмішка.
— Ара вітає тебе, Ягу.
— Я не можу відповісти тобі тим же, Арімане, — напівжартома сказав Ягу. — Земля ще не вітає тебе. Зате вітаю я.
— Гаразд, — кивнув Аріман, і обличчя його знову похолоднішало. — Що пощастило зробити?
— Громовиця в моїх руках.
— Де? — спалахнув Аріман.
— У надійному місці, — хитро відповів Ягу. — Навіть ти не здогадаєшся.
— Досить загадок. Що ти з нею зробив?
— Викрав. Довелося використати батька. Психологічний етюд. Його ліквідував. її — в минуле.
— Що? — Жахнувся Аріман. — Ти збожеволів?
— Навпаки, — заперечив Ягу. — Не стерегти ж мені її! Вона надто активна й непримиренна. Навіть у людській подобі. У цьому циклі часу вона вийде з-під контролю. Я її перевів у дев’ятнадцяте сторіччя.
— Де?
— Тут же. В Києві. Монастир. До речі, там і Юліана. Вона черниця.
— Знову абсурд, — з досадою сказав Аріман. — Звести Космократорів, та ще таких. Нароблять нам лиха.
— Ти забув, що це не Ара, — насмішкувато відповів Ягу. — Вони про себе нічого не знають. Довкола ченці, забобони, містичні юрби, молитви. Громовиця стане фанатично віруючою. Навіть у цій фазі часу вона потрапила до рук сектантів. Дві пташки в клітці. Подумаємо, як діяти далі.
