Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

— Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон — нерушимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?

— Вияснити правду.

— Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?

— Я вже тобі все розповів.

— Угу, — захлинувся від сміху Кравчина. — Значить, на тому світі був?

— Був. На тому чи на якомусь іншому — не відаю. Л що бачив батька і всю рідню — це правда.

— Угу. І келих захопив з собою?

— Захопив. Стій, стій. Де ж він?

Я лапнув у кишені. Там, справді, щось було. Тремтячою рукою витягнув келих. Поклав на долоню, розглядав його, ніби чудо. Отже, правда? Правда!!!

— Що це? — запитав Кравчина.

— Як то що? Та келих же!

— Той самий?

— Той самий.

— Дай сюди!

Начальник міліції узяв до рук чарівний утвір, замилувався його легкістю, прозорістю переливами майже невидимих граней. Зважив на долоні.

— Як пушинка, — здивувався вій. — От уміють робити Молодця вчені. Синтетика йде вгору. Де вкрав?

— Як?

— Де свиснув? У ресторані? Торочиш про той світ. Артистом став. Я ж сказав: психіатру це чудова байка, а мені… Я стріляний горобець.

Він кинув келих у куток. Келих беззвучно вдарився об стіну, одскочив, ніби опука, і м’яко впав на килим. Кравчина здивувався, підняв його. Ще раз сильно вдарив об підлогу. Келих не розбився.

— Добра робота, — похвалив Кравчина. — Певно, імпортний. Все-таки де дістав?

— Я вже сказав.

— Упертий ішак! — зітхнув Кравчина. — Я хотів як краще, а ти гнеш своє. Сам лізеш у петлю.

— Брехати не буду.

— Так і запишемо. Пошлю доповідну вище. Хай вони вирішують. Келишок при справі. Як речовий доказ. Ха-ха! А тебе — в капезе. Посидиш, подумаєш, погризеш казьонну шкуринку. Нічого, не залишу давнього друга, передам щось. Тільки ще раз щиро прошу: чесне визнання полегшить вирок.

Минали дні. У камері зі мною сиділи сімдесятилітній дід і хлопець. За хуліганство. Хлопець побився з товаришем. Після получки пішли в буфет, слово за слово, пішло, поїхало. Один в пику, другий пляшкою по голові. Хлопцеві обіцяли рік. Дід од-лупцював свою дружину на храмовому святі. Діди-ровесники згадали, як вона скакала в гречку замолоду. І закипіла в старого кров, він збив з баби очіпок, вирвав косу, почав молотити.

Всім нам було сумно. Хлопець і дід приставали до мене, щоб я розповів їм щось цікаве. Я одмовчувався. Та одного разу розповів свою історію. Хлопець захоплювався.

— Здорово! Фантастика. Це якби письменникові — він би написав книгу. Я знаєте як люблю фантастику? І день і ніч читав би! Там ви були кілька годин, а тут минуло три роки з гаком. Парадокс часу! Не чули? Теорія Ейнштейна. Різна ритміка часу. Про це вже всі фантасти пишуть. Паралельний світ. Якесь завихрення часу й простору.

У мене було завихрення в голові від його слів. Проте це було перше теоретичне обгрунтування моїх пригод, і я відчув приязнь до хлопця, що він щиро повірив мені.

Дід замислено кивав борідкою, мугикав здивовано.

— Гм. А кажуть, що нема бога?!

— Якого бога? — збентежився я.

— А того, що на небі…

— Так я ж його не бачив!

— Все’дно, — зітхав дід. — Той світ бачив.

— То й що? Такий, як і цей. Тільки дерева інші. Палац гарніший. Люди веселі.

— Покійники, — не здавався дід. — Отже, той світ. Ти мені баки не забивай. Бог є! Так і знай!

— А коли є, чому ти бабі своїй коси вириваєш? — єхидно запитав я.

— Це к ділу не тулиться, — сердито огризнувся дід. — Бог одне, а баба інше…

Так ми дискутували кілька днів. Потім мене викликав Кравчина. Він був збентежений.

— Знаєш, келих теє, як його… химерний.

— А що я тобі казав?

— Ти не гарячкуй, не гарячкуй. Гм. І діло твоє з розтратою прояснюється. Не винен ти, здається. Я радий. Радий. Поїдеш до Києва, брате мій! Ось так. Там учені зацікавилися твоїм келихом. Доки ще діло не завершено, поїдеш під конвоєм. Не ображайся, закон — діло святе. Бувай. Коли що — не будь на мене в обиді! Я що? Тільки виконавець закону.

У травні мене привезли до Києва. В Лук’янівську тюрму до мене приїжджав якийсь сивий учений. Він привіз у скриньці келих. Попросив наглядача, щоб залишив нас на самоті. Дружньо усміхаючись, сказав:

— Голубе, вашому келиху ціни нема. Він — унікальне явище.

— Я дуже радий.

— Треба, щоб ви розповіли нам про нього все-все. Де, що, як? Бо, розумієте, дивні речі. Ми його свердлили, нагрівали, аналізували. Ніщо не бере. Свердла ламаються. Жодного знаку. Не боїться плазми в кільканадцять тисяч градусів. Спектроскоп не дає результату, ніби в келиху неземні елементи. І вага… Він нічого не важить.

— Як так?

— А так. І не витісняє воду. Це — чудо. Хто його зробив? Де? Поясніть нам. Лише ви можете це зробити.

— Я вже розповідав органам.

— Знаю, знаю, — з досадою одмахнувся вчений. — Якась казочка. Мене не цікавить ваше алібі. Я не працівник органів, і клянуся вам, жодного слова…

— Так я правду кажу, — сердито відповів йому я. — Навіщо мені брехати? Батько мені дав його. Покійний батько. І звелів, щоб я його зберіг, передав спадкоємцям. Поверніть келих мені. Тим більше що я не винен, мене незабаром випустять.

— Те, що ви не винні — чудово, — сухо сказав учений. — Проте келиха я вам не віддам. Він — незвичайна цінність для науки. Жаль, що ви